Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"

Фактично Віктор Янукович намагався втілити в життя знамениту багатовекторність Леоніда Кучми, який тривалий час балансував між Заходом і Москвою. Але якщо Кучмі це вдавалося, то Янукович швидко з’ясував, що живе у зовсім інших реаліях. По–перше, сам він був набагато менш майстерним політиком. По–друге, змінилася і Росія, яка тепер поводила себе набагато жорсткіше і тиснула на Україну, щоб зупинити евроінтеграцію.

Восени 2010 року в Україні відбулися місцеві вибори. На Донбасі їх знову безперешкодно виграла Партія регіонів, яка взяла під повний контроль усі місцеві ради в Донецькій області. У Луганській значних успіхів домоглися також комуністи. Інші проросійські рухи показали незначний результат.

Цікаво, що націоналістична партія «Русский блок» отримала на Донеччині менше 1% голосів. Провалилася також і ПСПУ Наталії Вітренко. Виходить, що виборці Донбасу голосували не тільки і не стільки за ідеологічні «проросійські партії», а підтримували тих із «своїх», хто давав їм ілюзії повернення у минуле, до радянських часів, і чітко вказував на ворогів.

У проросійському таборі настала криза. Раз на рік російські націоналісти проводили в Донецьку так звані «російські марші», але збиралося на них лише кілька десятків людей. Організацією маршів займалася партія «Русский блок», яка активізувалася на Донбасі у цей період і намагалася об’єднати під своїми прапорами активістів різних «антипомаранчевих» організацій, що розпалися після відходу від влади Віктора Ющенка. Деякі учасники маршів приїжджали в Донецьк навіть із Ростовської області. Наприклад, у 2011 році на чолі колони російських націоналістів донецькими вулицями крокував лідер ростовського осередку «Євразійського союзу молоді» Володимир Прокопенко, про якого ми ще згадаємо дані. «Російські марші» вносили у нудне політичне життя Донецька деяку різноманітність, але були більше схожі на карнавал, ніж на політичну маніфестацію. А кількість учасників таких «маршів» вказувала радше на непопулярність радикальних проросійських сил, ніж на їхню могутність.

У Луганську проросійський порядок денний і надалі визначали керівники Луганської облради та їхнє оточення. Якщо донецькі регіонали за традицією показали себе прагматиками і після перемоги на виборах зайнялися насамперед фінансовими питаннями, то луганські й далі вели героїчну боротьбу проти «печерних українських націоналістів». Мабуть, за старою комсомольською звичкою. Головним спікером щодо ідеологічних питань у «єфремівських» став голова Луганської обласної ради Валерій Голенко, який у радянські часи працював секретарем міськкому комсомолу.

Загалом, аби зрозуміти особистість Валерія Голенка, можна навести такий приклад. Уже в статусі голови Луганської облради він давав пресконференцію про результати своєї поїздки до Москви, й істотна частина його виступу була присвячена опису Георгіївського залу Кремля, де приймали луганську делегацію. Він так докладно описував приміщення, що важко було стримати сміх: дорослий чоловік, який керував цілим регіоном, побував у багатьох країнах світу, бачив європейські столиці, улесливо розповідав про ліпнину, штори, канделябри і килими якогось там залу офіційних делегацій у Кремлі. Ця історія говорить про нього більше, аніж будь–які цитати з виступів, які він завжди читав із папірця.

8 травня 2010 року в Луганську відбулось урочисте відкриття пам’ятника жертвам ОУН-УПА. Під цими жертвами малися на увазі уродженці Луганської області, загиблі від рук бандерівців на Західній Україні. Встановити пам’ятник вирішили ще у 2009 році за ініціативи місцевої влади. При цьому формальним організатором виступила «Молода гвардія» Арсена Клінчаєва.

На церемонії відкриття монумента була присутня уся луганська еліта — Олександр Єфремов, Віктор Тихонов, Валерій Голенко, а також депутат російської Держдуми Костянтин Затулін. На пам’ятнику було викарбовано 18 прізвищ. Щорічно в області більше людей гинуло на шахтах, проте загиблі шахтарі не удостоїлися пам’ятника в Луганську. Так само луганська влада ігнорувала й пам’ять тисяч жертв сталінських репресій, похованих у Сучій банці на околиці обласного центру.

У липні 2012 року — перед парламентськими виборами — Верховна Рада ухвалила скандальний Закон «Про засади державної мовної політики», більш відомий як закон Ківалова–Колесніченка. Його співавторами стали одіозні політики, відомі своїми відверто українофобськими поглядами. Закон не оскаржував факт того, що єдиною державною мовою в Україні є українська, але істотно розширював можливості використання російської мови. Сам по собі цей акт не виглядав злом для України, але злом була його інтерпретація у Донецькій та Луганській областях. Регіональні еліти не просто відстоювали право жителів східних областей розмовляти російською мовою. Ухвалення Закону підносили у підконтрольних регіоналам ЗМІ Донбасу як перемогу над «фашистами» із західної України, з таким розрахунком, щоб максимально поглибити наявні міжрегіональні протиріччя, а не згладити їх.

6 липня на позачерговій сесії Луганської обласної ради під час обговорення заяви на підтримку мовного закону депутат від Партії регіонів Родіон Мірошник заявив, що українська освіта робить з українських дітей «недорасу». Від дозволив собі таке висловлювання під час дискусії щодо обов’язкової шкільної програми українською, мовляв, освіта нерідною мовою негативно впливає на здатність дітей до навчання та відрізає їм доступ до знань та літератури: