Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Марія Антуанетта 📚 - Українською

Читати книгу - "Марія Антуанетта"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Марія Антуанетта" автора Стефан Цвейг. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 133
Перейти на сторінку:
четвертої, до п’ятої години ранку, а одного разу, оскандаливши двір, програла цілісіньку ніч перед Днем Усіх Святих.

І знову відлуння з Відня: «Гра, безперечно, одна з найнебезпечніших утіх, бо приваблює лихе товариство й породжує ганебні чутки... Прагнення виграшу приковує, мов кайдани, та коли розважити як слід, ти однаково будеш обдурена, адже, граючи чесно, вигравати щоразу не можна. Отож, люба донечко, я благаю тебе: не потурай собі, відцурайся навіки цього шалу».

Але одяг, прикраси та гра забирають лише половину дня, половину ночі. Ще одного клопоту завдає другий оберт годинної стрілки: як же воно розважитись? Можна вдатися до прадавніх шляхетських розваг — їздити верхи й полювати, щоправда, в товаристві власного, до смерті нудного чоловіка тільки зрідка, — ліпше обрати веселого шваґра д’Артуа або й іншого кавалера. Часом, аби побавитись, їздять верхи й на віслюках — воно, певне, показності менше, зате коли той сірий бахур упреться, можна найграційніше впасти, показавши дворові мереживні штанці і гарненькі королевині ніжки. Взимку, закутавшись по вуха, їздять на прогулянки в санях, улітку тішаться вечірніми феєрверками й гулянками просто неба, невеличкими нічними концертами в парку. Ступивши кілька кроків від тераси, можна, цілком заховавшись у пітьмі, весело базікати й жартувати у виборнім товаристві — не втрачаючи честі, звичайно, та все ж гратися з небезпекою, як і з усім іншим у житті. А як після злостивий придворний опише віршами в книжці «Le lever de l’aurore»[49] нічні походеньки королеви, то й що з того? Адже поблажливий чоловік, король, на такі шпильки зовсім не буде гніватись і можна буде добре потішитись. Аби лиш не бути самій, не зостатись увечері вдома, не взяти книжку, не побути з чоловіком — тільки весела й невпинна метушня й маячня. Де тільки мода нова зі­пнеться, Марія Антуанетта їй уклониться перша; заледве граф д’Артуа привіз з Англії кінські перегони — єдине, що він зробив для Франції, — й королеву вже бачать на трибуні в товаристві десятків молодих дженджуристих англофілів, там вона грає, б’ється об заклад і незмірно тішиться цим новітнім шален­ством. Проте здебільшого її захват нетривкий, спалахує, мов солома, і завтра вона вже нудиться своїм учорашнім захопленням — її нервовий неспокій, породжений, безперечно, тією альковною таємницею, може вгамувати лише постійна переміна втіх. Серед сотень мінливих розваг є в неї єдина й найулюбленіша, котра щоразу нестямно тішить її, а заразом уводить у щонайбільшу неславу — це маскаради. Вони стали тривалим захопленням Марії Антуанетти, бо ж тут можна мати подвійну насолоду — ніби й королевою бути, а водночас зоставатися невпізнанною під чорним оксамитом маски і зухвало йти аж до краю ніжного залицяння, робити ставки не самими грошима, як у картах, а й заставляти себе як жінку. Перебравшись на Артеміду або в кокетливім доміно, можна зійти з крижаних вершин етикету й зануритись у чуже й гаряче людське роїння, аж тремтячи цілим єством від подиху пестощів і близької спокуси, від того, що одною ногою вже стоїш на слизькій дорозі; сховавшись під маску, можна взяти під руку молодого й елеґантного англійського джентльмена й півгодини з ним пробазікати або ж кількома сміливими словами показати чарівливому шведському кавалерові Гансу Акселю Ферсену, як він подобається жінці, що, на жаль, — ах, який жаль! — як королева примушена силоміць берегти чесноту. А що потім ці невеличкі жарти будуть грубо еротизовані версальськими пліткарями й про те плескатимуть у кожному салоні, — приміром, коли одного разу в дорозі поламалося колесо двірської карети й Марія Антуанетта, щоб доїхати яких двадцять кроків до Опери, сіла в найманий фіакр, підпільні журнали оббрехали цей нерозумний учинок, перетворивши на фривольну пригоду, — про це Марія Антуанетта не знає або й знати не хоче. Намарне дорікає їй мати: «Якби це було в товаристві короля, то я б іще мовчала, але ти завжди без нього, та ще й укупі з найгіршою молоддю Парижа, і при цьому знадлива королева найстарша в цілому гурті. Газети й листки, що раніше втішали мене, славлячи великодушність і добре серце моєї дочки, нараз одмінилися. Тільки й пишуть про перегони, азартну гру і прогуляні ночі, так що я вже й до рук їх не хочу брати; але однак я нічого не вдію, бо, знаючи мою любов і ласкавість до рідної дитини, цілий світ про це тільки й говорить. Часто я навіть уже не йду в товариство, аби там нічого не почути».

Але необачна не схаменеться від жодних казань, у своїм нерозумінні вона зайшла вже так далеко, що її саму не розуміють. Чом би не тішитись життям, нема в нім ні­якого іншого сенсу. З разючою щирістю відповіла вона по­слові Мерсі на материні докори: «Чого вона хоче? Я боюся знудитись».

«Я боюся знудитись» — цими словами Марія Антуанетта висловила гасло часу й усього свого товариства. Доходить краю вісімнадцяте сторіччя, своє призначення воно вже виконало. Державу засновано, Версаль збудовано, етикет довершено — тепер дворові, власне, нема що робити; оскільки нема ніякої війни, маршали перетворилися на вішалки в мундирах, єпископи — на ґалантних добродіїв у фіалкових сутанах (адже те покоління в Бога не вірить), королева — на веселу світську даму, бо нема в неї справжнього короля, нема й спадкоємця, щоб бавити. Всі вони знуджено й безтямно стоять перед могутньою річкою часу, часом устромлять туди руки, щоб витягти кілька цікавих блискучих камінців, і сміються, мов діти, коли їм трохи замочить руки, — просто собі граються зі страхітливою стихією. Та ніхто не відчуває, як усе швидше й швидше прибуває вода, і коли вони врешті усвідомлюють небезпеку, тікати вже даремно, гра програна, життя завершене.

Тріанон

Своїми легкими неробочими руками Марія Антуанетта вхопила корону, мов несподіваний дарунок, — вона ще надто молода, щоб знати, що життя нічого не дає задурно й усі дарунки долі наперед мають свою потаємну ціну. Та Марія Антуанетта й гадки не має платити. Вона взяла самі лише права королівського сану й занедбала обов’язки. Вона хотіла поєднати дві речі, які людина поєднати не може: владарювати і тішитись, хотіла бути королевою, котрій усі слугують і догоджають, а до того ж іще потурати своїй щонайменшій примсі; отже, маючи всевладність королеви і свободу жінки, хотіла подвійно втішатися шаленством юності.

Та у Версалі свобода неможлива. В тих яскравих дзеркальних галереях не втаїти жодного кроку. Кожен рух реґламентується, кожне слово зрадливий вітер відносить далі.

1 ... 29 30 31 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марія Антуанетта"