Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи" автора Сергій Миколайович Поганий. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 100
Перейти на сторінку:
Петра, пам’ятаючи про воду з охолоджувального резервуару. Однак Петро відповів, що вода здається чистою. «Я знав — вода була радіоактивною, проте мені здавалося, що, не зробивши кілька ковтків, я впаду з ніг і більше не встану», — розповідав згодом сам Петро. За кілька ковтків води з чорнобильського водоймища він заплатив дорогою ціною — його травний тракт було серйозно пошкоджено.

Петро Хмель, інший молодий пожежник, приїхав на станцію одночасно з Петром Шавреєм. Рідні Хмеля вже боролися з полум’ям на АЕС: його батько Григорій, водій авто пожежної частини міста Чорнобиля, був одним із перших, хто приїхав на АЕС після сигналу тривоги, відправленого Правиком. Петро ж був лейтенантом 2-ї воєнізованої пожежної частини. Саме він мав заступити на зміну о восьмій ранку, змінивши Володимира Правика. Однак перше, що дізнався Петро після свого приїзду, — Правика вже госпіталізували. «Я піднявся на дах машинної зали, щоб розвідати ситуацію: дах було повністю зруйновано, горіло, — щоправда, невисоке полум’я... Мені передали пожежний рукав... І через певний час я залишився там один. По рації запитав, що маю робити. Сказали чекати, доки не змінять». І Петро чекав. Він не впевнений, скільки саме часу провів на даху (поспішаючи на станцію, забув годинник вдома), однак страшну правду про те, що на рахунку була кожна секунда, він дізнається пізніше.

Тоді як Петро перебував на даху, його батько, Григорій, майже всю ніч провів під стінами турбінного відділення. Він бачив, як Правик спускався по пожежній драбині, і вже знав, що до лікарні відправили не лише Володимира, а й Леоніда Телятникова. Григорій хвилювався за свого сина. Що Петра теж викликали для ліквідації, він навіть сумнівів не мав. Близько сьомої ранку, коли Григорію та іншим пожежникам було наказано залишити свої позиції й отримати назначений йодид калію, він почав розпитувати, чи не бачили вони Петра. Люди нічим не могли допомогти, аж доки хтось не сказав: «Петро Хмель був направлений туди як заміна». Серце Григорія стислося. «Направлений туди» означало «направлений на зруйнований реактор». «Я подумав, що це кінець», — згадував батько.

Григорію наказали здати одяг і прийняти душ. Лише після цього він побачив свого сина. «Я вийшов на вулицю, оглянувся навколо, — вже розвиднілося, — і побачив мого Петра, в уніформі, з курткою, поясом, шоломом і шкіряними черевиками». «Ти вже тут, батьку?» — запитав Петро, доки його не забрали на знезараження. Григорій, мабуть, почувався тоді, неначе гоголівський Тарас Бульба під час страти сина Остапа, який перед смертю прокричав у натовп: «Батько, де ви? Ви чуєте мене?» Залишати приміщення Григорій відмовився і дочекався, доки його син вийде з душової. Петрові, очевидно, було зле. Як він сам згадував пізніше: «Недобре мені стало в душі. Я вийшов; батько чекав. “Як почуваєшся, синку?” Та я майже нічого не чув, і вловив лише одне: “Тримайся”».

*

У Прип’яті, y квартирі над гаражем 6-ї пожежної частини, не спала після від’їзду о другій ночі чоловіка Людмила Ігнатенко. Вона була вагітна їхньою першою дитиною, народження якої очікували в найближчому майбутньому, однак її турбувало дещо інше. Людмила відчувала: щось пішло не так. Пожежний автомобіль не повертався. «Четверта ранку, п’ята, шоста, — згадувала вона. — О шостій ми збиралися їхати до його батьків садити картоплю». Тільки о сьомій Людмила дізналася, що Василь не повернеться: його госпіталізували. Вона поспішила в лікарню, але потрапити всередину не змогла — міліція оточила будівлю, пропускаючи туди-сюди лише карети швидкої. Людям наказували триматися подалі від автомобілів швидкої допомоги.

Людмилу охопив відчай. Вона відшукала знайомого лікаря: «Я смикнула її за білий халат, коли вона вийшла з карети швидкої: “Пропустіть мене!”» «Я не можу. Він у поганому стані. Вони всі в поганому стані», — пролунала відповідь. Та Людмила благала, і лікар усе ж погодилась. «Він увесь набряк», — згадувала Людмила. Вона ледве могла бачити його очі. Людмила запитала свого чоловіка, чим вона може допомогти. «Забирайся звідси! Йди! Ти носиш нашу дитину! — сказав він кволо. — Йди! Залиш мене! Врятуй дитину!» Людмила згадувала, як лікарі говорили Василеві та іншим, що вони отруїлися газом, але він, найімовірніше, й сам здогадувався — річ була в радіації. Усвідомлення цього прийшло до Василя і його колег-пожежників занадто пізно, але щойно вони все зрозуміли, то більше не хотіли підпускати до себе своїх рідних. Ці люди ліквідували вогонь, однак не могли нічого вдіяти з радіацією. Остання була їм непідвладна і лише починала роз’їдати і їхні органи, і довкілля.

Батьки Володимира Правика даремно чекали, доки син приїде і допоможе їм по господарству. Дізнавшись про те, що Володимир у лікарні, вони миттєво вирушили до нього, але син через вікно сказав їм сідати на мотоцикл, узяти дружину Надію і доньку Наталку, загорнути Наталку в якомога більше ковдр і негайно відвезти обох до батьків Надії в Центральній Україні. Подалі від Прип’яті та Чорнобиля. Вони зробили все так, як наказав Володимир. Уже покидаючи квартиру, Надія залишила на столі лист чоловікові, в якому повідомлялося, де перебуватимуть вони з донькою. Їхній роман розвивався здебільшого шляхом листування, але цей лист стане єдиним, який залишиться без відповіді.

Глава 7

Неприйняття

Коли близько другої ночі 26 квітня задзвонив телефон, Віктор Брюханов спав у своїй елітній квартирі багатоквартирного будинку, що на розі проспекту Леніна і бульвару імені І. Курчатова. «Вікторе Петровичу, на станції щось трапилося. Ви не знаєте, що?» — звернувся до Брюханова стривожений керівник хімічного цеху АЕС, який наважився зателефонувати директорові додому, наперекір усім писаним і неписаним нормам поведінки. Брюханов нічого не знав.

Головний хімік доповів йому, що стався вибух, однак сам знав не набагато більше. Поклавши слухавку, Брюханов спробував зателефонувати на станцію, але там ніхто не відповідав. Тоді директор одягнувся і помчав вниз по сходах. На вулиці сів у службовий автобус до станції. Що ж могло трапитися? Єдиним можливим варіантом, на його думку, була аварія на паропроводі. Принаймні подібного інциденту очікували, хоча й сподівалися, що все пройде добре. Утім, щойно автобус заїхав на територію АЕС, Брюханов зрозумів — річ не в паропроводі. Верхня частина енергоблока була зруйнована. Серце директора завмерло. «Тут — моя тюрма», — сказав він собі.

Брюханов відразу усвідомив: про життя, яке він мав досі, — з успішною кар’єрою, участю в партійних з’їздах та Державними нагородами, — можна було забути. Саме він понесе всю відповідальність за аварію, незалежно від того, чи є там

1 ... 29 30 31 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"