Читати книгу - "Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова"

— Якщо вірити легенді потрапити в загробне царство.

— А точніше потрапити на нематеріальні площини. На одній із них живуть демони.

— З їхньою допомогою тільки потрапити туди чи вибратися?

— Вибратися.

— Тільки звідти?

— Так. Анжеліка, — сказав ніжно Алекс, — твої батьки, напевно, вже пішли на переродження.

— Не зрозумію навіщо батькові потрібні були ці монети...

— Не знаю. Але краще тобі більше ними не світити.

— У брата дві монетки на шиї як амулет.

— Вхід і вихід, — тихо сказав Алекс. — Порозмовляю з ним за можливості. Цікаво звідки в твого батька вони. Їх можуть дати тільки відьми, стародавні. Твоя прабабуся жива?

— Не знаю. Давно про неї нічого не чула. Але вона, як і Маргарити, жила в нижній площині.

— Хм.

— Що?

— Думаю відьми могли дати монети твоєму батькові на зберігання. Щоб демони не могли вийти. Монети слугують своєрідним активатором порталу з їхнього світу. І вони можуть потрапити в будь яку площину. Але повинні будуть знайти собі носія. І для сильних демонів не обов'язкова добровільна згода.

Увечері в середу приготувала звичайну вечерю і купили тортик до чаю. Хотілося, щоб зустріч із мамою Алекса пройшла добре. Але і я себе в образу не дам. Якось життя навчило мене не бути вівцею. Вона приїхала о шостій. Ми для зустрічі з нею відпросилися на годину раніше і довелося не гуляти з дітьми. Пояснивши, що в нас сьогодні гостя. Діти гралися в дитячій, коли вона прийшла. Красива, ще молода на вигляд жінка. Із чіпким уважним поглядом. Мене уважно оглянула. Якщо думала мене цим збентежити, то не на ту напала. Я спокійно витримала її прискіпливий погляд. Вона спокійно привіталася. Алекс її дбайливо обійняв. Я просто привіталася. Перед тим як піти на кухню, вечеряти з нами, вона пройшлася першим поверхом, озирнулася. А коли сіли на кухні сказала:

— У будинку не прибрано і брудно.

Алекс хотів щось сказати, я поклала свою руку на його. Спокійно витримавши її погляд, сказала спокійно без емоцій:

— Якщо вас, мама, щось не влаштовує, я можу видати ганчірку і швабру і приберетеся.

Вона ласкаво посміхнулася і сказала вже м'якше:

— Гарна дівчинка, схвалюю. Така руку по лікоть відкусить і не подавиться. Не ті розмазні, що були до цього. Відразу впадали в істерику від найменшої критики.

— На мені не поїздиш, де залізли там і злізли.

— Є досвід, — сказала вона ствердно.

— Так, удома прибирали брати і в нас не прокатувало, ти ж дівчинка. І мама була зі мною солідарна.

— У неї п'ять старших братів. І це вони її опікали й балували.

— Швидше не давали вбити біляву поганку.

— Анжеліка народилася в середній площині, — пояснив Алекс здивованій матері.

Вона почула, як тупочуть маленькі ніжки і обернулася.

— Це мої племінники, я їх виховую з народження. Брат із дружиною живуть у середній площині й не можуть жити тут через низку причин. Їхня мама відьма.

— Це дивно, що вони блондини. І так на тебе схожі.

— Ми з Гілбертом дуже схожі. Хоча колір шкіри та волосся як дві протилежності. Він темненький і смаглявий, а я біла. Славік народився рудим і швидко посвітлів. Сашко народився відразу білим. Вже краще їм рости тут. А то в середній площині бути білим небезпечно.

Молодшенький попросився до мене на руки і показав, що хоче їсти. Алекс поклав його порцію каші і котлетку. Я його відразу стала годувати кашею, а він руками їв котлету.

Славко стояв і розглядав маму Алекса. А потім запитав:

— А ти хто?

— Мама Алекса.

Дитина кивнула і залізла на свій дитячий стілець. Побула вона в нас кілька годин і поїхала додому. Коли проводили маму, запитала в Алекса:

— А ти до мами в гості давно їздив?

Він задумався, потім відповів:

— Уже років шістдесят у неї не був. Мама завжди сама приїжджає.

— Дивний або ти, або вона.

— Мама так просила.

— Давай порушимо цю вашу дивну традицію і з'їздимо до неї в гості.

— Гаразд. Доки ти не промовила не розумів на скільки це дивно. Ми з нею живемо майже як чужі люди. Як далекі родичі, які зрідка бачаться.

У гості зібралися їхати наприкінці тижня, мої родичі не дзвонили, що збираються приїхати. І ми виїхали в суботу вранці. Коли залишилося їхати буквально кілька хвилин, я попросила зупинити і зателефонувати його мамі.

— Ало, мамо, ти вдома?

— Так, — сказала вона з якоюсь часткою напруги в голосі.

— Добре, ми зараз уже під'їжджаємо.

— Це не найкраща ідея.

— Пізно скасовувати, ми вже приїхали, — сказала я.

І забрала в Алекса телефон, перервала розмову.

— Вона ж не переїхала? — запитала, коли припаркувалися біля будинку.

Біля будинку було дві машини. А вона нібито одна живе. І не схожий цей будинок на будинок самотньої жінки. Коли двері нам відчинив молодий хлопець, у мене щось перемкнуло в голові і картинка склалася. Але я не стала відразу озвучувати Алексі.

— А ви до кого? — запитав хлопець.

А сам дуже схожий на Алекса. І він це зрозумів, дивлячись на старшого брата.

— Ну загалом, здається, мама від вас щось приховувала. Знайомся, хлопче, це твій старший брат Алекс Тіан. Тебе як звуть молодший брат?

— Джеремі.

— Ремі, — запроси гостей, нам справді всім потрібно поговорити, — сказала мати хлопців. Поруч із нею стояв її чоловік. — Я говорила, що ця дівчинка сильна, руку по лікоть відкусить, варто пальцем погрозити.

— Віддаю перевагу починати з голови, а не з пальців.

Мене порадувало, що Алекс тримав на руках мого старшого племінника. Славко, зрозумівши, що ми вже в будинку, попросився на підлогу. Саша не збирався злазити з мене.

— Може присядемо, чай поп'ємо? — запитала і пішла на кухню. — Сподіваюся, у вас є валеріана? Або щось міцніше?

Вітчим Алекса злився за мною на кухню, дістав чашки, поки я ставила чайник грітися.