Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Інтерв’юерка похитала головою, наче не почула.

— Перепрошую, ви хочете сказати, що серійні вбивці пересічні? — її здивування було відверто штучним, наче вона заздалегідь знала, що він скаже.

— Саме так. Очевидно, вони такими себе не вважають — навпаки. Але насправді вони нікчемні, майже за визначенням. Забудьте про гламурного психопата популярного горору: у реальному світі ці особи — сумні невдахи, для яких убивство стало першорядним бажанням. Хитрі? Так. Небезпечні? Звісно. Та одна їхня визначальна риса полягає в тому, що вони зливаються з натовпом. Ось чому їх так важко виявити.

— Проте, напевно, через це їх важче зловити?

Посмішка Ірвінґа розтягнулася у вовчий вишкір.

— Саме це робить мою працю такою складною.

Інтерв’ю закінчилося, з’явилася ведуча студії.

— Це був біхевіорист, професор Алекс Ірвінґ, автор бестселера «Розбиті его», який учора розмовляв з…

Я вимкнув телевізор. «Його его ціленьке», — пробурмотів, відкидаючи пульт. Таке інтерв’ю абсолютно не виправдане. Воно не мало на меті нічого, окрім додаткової можливості для Ірвінґа покрасуватися на телебаченні. Цікаво, чи Ґарднер знає. Чомусь я не думаю, що він схвалить спробу Ірвінґа скористатися його розслідуванням для реклами нової книги.

Але навіть самовдоволення психолога не могло зіпсувати передчуття цікавої роботи, що сповнювало мене дорогою до моргу. Цього разу я навіть випередив Тома, щоправда, тільки на хвилину. Щойно я пере­одягнувся, як він прийшов.

Я з полегшенням побачив, що він посвіжішав проти вчорашнього. Їжа та хороший нічний сон, може, й не вилікують усіх хвороб, але точно не зашкодять.

— Комусь не терпиться, — прокоментував він, побачивши мене.

— Ми з Полом учора ввечері щось знайшли.

Я показав йому баночки з лялечками й таємничу комаху, пояснивши, як ми на них натрапили.

— Усе дивасніше й дивасніше![9] — пробурмотів він, розглядаючи комаху. — Ти, здається, маєш рацію: до поховання тіло розкладалося на поверхні. Щодо цього… — він легенько постукав по баночці з мертвою комахою. — Гадки не маю, що це таке.

— О… — я припускав, що Том визначить знахідку.

— Вибач, що розчарував. М’ясні мухи та жуки — це одне, але з таким я ще не стикався. Та є людина, яка нам допоможе. Ти знаєш Джоша Телбота, га?

— Не думаю, — я знайомий з кількома колегами Тома, але це ім’я мені нічого не сказало.

— Він наш штатний судовий ентомолог. Ходяча енциклопедія комах. Якщо хтось може пояснити, що це таке, то тільки Джош.

Поки він телефонував Телботові, я взявся промивати кістки з ексгумованого тіла, яке протягом ночі замочували в реагенті. Устиг поставити сушитися до витяжної шафи перші з них, коли Том закінчив розмову по телефону.

— Нам пощастило. Він збирався їхати на конференцію в Атланту, але спочатку заскочить сюди. — Том почав допомагати мені складати кістки у витяжну шафу. — До речі, бачив учора ввечері нашого друга Ірвінґа по телевізору?

— Якщо ти про інтерв’ю, то вчора ні, але насолодився сьогодні вранці.

— Щасливчик. Мабуть, це вже повтор, — Том усміхнувся й похитав головою. — Слід віддати йому належне: шансу він не втрачає, правда?

Одразу за його словами у двері легенько постукали. Том нахмурився.

— Для Джоша зарано, — пробурмотів він, збираючись відчинити.

То справді був не Джош. Це був Кайл.

Проковтнувши своє здивування, Том відійшов убік, впускаючи хлопця.

— Не очікував побачити тебе знову на роботі. Може, краще взяти відпустку?

Кайл натягнуто посміхнувся.

— Мені пропонували, але неправильно, щоб інші хлопці працювали за мене. Я почуваюся добре. І, мабуть, краще працювати, ніж удома сидіти.

— Як рука? — запитав я.

Він продемонстрував долоню. Єдиною ознакою вчо­рашньої пригоди був невеликий пластир посередині. Кайл дивився на руку так, наче вона не була його частиною.

— Нема на що дивитися, так?

Запала ніякова тиша. Том прочистив горло.

— Тож… як ти почуваєшся?

— О, дуже добре, дякую. Доведеться почекати на результати тесту, але я дивлюся на все зі світлого боку. У лікарні сказали, що є постконтактне лікування ВІЛ і все таке, якщо треба буде. Але ж тіло могло бути неінфікованим. І навіть якщо й було, то я ж можу нічого не підчепити, правда?

— Принаймні на це варто зважати, — заперечив Том. Він безпорадно махнув рукою. — Послухай, вибач за…

— Не треба! — Кайл відповів так різко, що ми зрозуміли, який він напружений. Хлопець збентежено знизав плечима. — Будь ласка, не треба вибачень. Я просто виконував свою роботу. Усяке трапляється, правда?

Зависла незручна пауза. Її перервав Кайл.

— Окей… а де Саммер? — Він доклав максимум зусиль, щоб запитання прозвучало невимушено, але спроба знову вийшла непереконливою. Неважко було розгадати справжню причину його візиту до нас.

— Боюся, Саммер більше нам не допомагатиме.

— О, — його розчарування було очевидним. — Я можу допомогти?

— Дякую, але ми з Девідом упораємося.

— Гаразд, — рішуче кивнув Кайл. — Ну, якщо вам буде щось потрібно, обов’язково дайте мені знати.

— Дам. Ти бережи себе, — усмішка Тома тривала лише доти, поки двері не зачинилися. — Господи…

— Він правду каже, — зауважив я. — Хлопець виконував свою роботу. Не варто звинувачувати себе. І якщо вже на те, то Саммер мав допомагати я, а не він.

— Це не твоя вина, Девіде.

— І не твоя. Крім того, ми ще не знаємо, чи інфікована голка. Може виявитися безпечною.

Надія була слабка, але не годиться Томові так себе мучити. Він підтягнувся.

— Слушно. Що зроблено — те зроблено. Прос­то зосередьмося на тому, щоб спіймати цього сучого сина.

Том нечасто лаявся, і це видало його хвилювання, якого він навіть не усвідомлював. Чоловік рушив до дверей і зупинився.

— Мало не забув. Мері звеліла запитати, чи ти їси рибу.

— Рибу? — зміна теми мене спантеличила. — Так, а що?

— Ідеш сьогодні до нас на вечерю, — брови його злетіли: він тішився моїм здивуванням. — Сем із Полом теж будуть. Не кажи мені, що ти забувся?

У мене це геть з голови вилетіло.

— Ні, звісно,