Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Він усміхнувся — повертався його звичний гумор.

— Геть думи сумні. Не сказати, що тобі більш нема чим голову забити, еге ж?

У тілі дорослої людини двісті шість кісток. Розміром від важкої стегнової кістки до крихітних кісточок внутрішнього вуха, найменші з яких завбільшки з рисове зернятко. Структурно скелет є дивом біологічної інженерії, таким же складним і витонченим, як і будь-що створене людиною.

Зібрати це наново — непросте завдання.

Вичищені від усіх залишків гнилої тканини голі кістки людини, похованої в труні Вілліса Декстера, розповідали свою історію. Їхнє африканське походження тепер було очевидним: про нього свідчили трохи пряміша, легша структура кісток і виразно прямокутні очниці. Кому б вони не належали, він був середнього зросту й статури, і, судячи зі зношеності суглобів, йому було або під шістдесят, або трохи за. Цей чоловік мав давно загоєні переломи правої стегнової та лівої плечової кісток, — імо­вірно, нещасні випадки в дитинстві, — а також ознаки артриту на колінних та гомілковостопних суглобах. Пошкодження виявилося сильнішим з лівого боку — це означало, що при ходьбі він спирався саме на нього. Ліве стегно також сильно постраждало: куляста головка й гніздо були побиті ерозією та зношені. Якщо перед смертю він не планував операції зі заміни стегнового суглоба, то невдовзі міг стати калікою.

Проте зараз це для нього не мало значення.

Як і в Террі Луміса, під’язикова кістка чоловіка лишалася неушкодженою. У кожному разі це нічого не означало. Проте, вийнявши з чана череп, з якого стікав розчин, я похмуро посміхнувся. Коричневі зуби все ще були вкриті плямами, але внизу, де колись були ясна, тепер виднілася смужка чистої емалі.

Не помітити рожевого забарвлення було неможливо.

Я розглядав череп, коли увійшов Том. З ним був невисокий череватий чоловік років п’ятдесяти. Рідке руде волосся прикривало почервонілу маківку, в руках він тримав пошарпаний шкіряний портфель, під зав’язку напханий книжками.

— Джоше, познайомся з Девідом Гантером, — сказав Том увійшовши. — Девіде, це Джош Телбот. Те, чого він не знає про всіляку комашню, взагалі не варте уваги.

— Томові відомо, що я ненавиджу це слово, — привітно пожартував Телбот. Він уже озирався в кімнаті, в очах сяяло передчуття. Погляд ентомолога затримався на кістках, але ненадовго. Він сюди не заради них вибрався.

— То де ця таємнича комаха, через яку ти мене покликав?

І тут побачив баночку зі зразком. Обличчя вченого просто засяяло. Він нахилився, наблизивши комаху до очей.

— Оце так сюрприз!

— Упізнаєш? — запитав Том.

— О, так. Теж неабияка знахідка. Особини цього виду Odonata[10] зафіксовані тільки в іще одній частині штату Теннессі. Тут їх теж спостерігали, але не щодня побачиш таку красуню.

— Радий це чути, — мовив Том. — Як гадаєш, можеш сказати нам, що це таке?

Телбот усміхнувся.

— Одоната — це різновид бабки. У вас тут бабка в стадії німфи. Болотне коромисло[11], один із найкрупніших видів Північної Америки. Вони поширені в більшості східних штатів, у Теннессі — менше. Ось я вам покажу.

Він понишпорив у своєму портфелі й дістав грубий пошарпаний старий підручник. Наспівуючи собі під ніс, виклав книгу на робочий стіл і заходився гортати сторінки.

Нарешті зупинився й постукав по одній.

— Ось воно. Epiaeschna heros, болотна бабка, або коромисло, як їх іноді називають. Вони мігрують, зазвичай живуть біля лісистих узбіч доріг і на берегах ставків улітку та восени, але дорослі особини можуть вилуплюватися в теплих регіонах навесні.

На сторінці була фотографія великої комахи, схожої на мініатюрний гелікоптер. Вона мала знайомі подвійні крила та обтічне тіло бабок, яких я бачив удома, але на цьому подібність закінчувалася. Комаха завдовжки з мій палець, і майже така ж груба, коричневе тіло — смугасто-тигрове з яскраво-зеленим переливом. Але найбільше вражали очі цього створіння: величезні, сферичні, яскраво-блакитні.

— Я знаю мисливців на драконів у Теннессі, які віддали б свої кутні зуби, щоб побачити дорослого Epiaeschna heros, — захоплено сказав Телбот. — Тільки подивіться на ці очі! Неймовірна, чи не так? У сонячний день їх можна помітити за милю.

Том розглядав книгу.

— Отже, ми знайшли німфу однієї з них?

— Або наяду, якщо вам більше подобається, — Телбот тарабанив кінчиками пальців, наче осідлавши коника. — У бабок немає личинкової стадії. Вони відкла­дають яйця в тихій або повільній проточній воді, а коли німфи вилуплюються, вони є цілковито водними істотами. Принаймні поки не дозріють. Потім виповзають на якусь рослину, наприклад, на стебло трави, щоб перетворитися на дорослу особину.

— Але бабок зазвичай не приваблює падло, чи не так? — запитав я.

— О боже, ні! — він був шокований. — Вони хижаки. Їх іноді називають москітними яструбами, це їхній основний раціон. Ось чому ви зазвичай бачите їх біля води, хоча болотні коромисла також небайдужі до крилатих термітів. Кажете, що цей зразок знайшли в труні?

— Так. Ми думаємо, що він, імовірно, потрапив туди разом із тілом, — відповів Том.

— Тоді я б сказав, що тіло залишали біля ставка чи озера. Напевно, на самому березі, на краю води. — Телбот підняв банку. — Коли цей малюк виповз, щоб пережити свої метаморфози, його, очевидно, теж зачерпнули. Якби він не був розчавлений, його вбили б холод і темрява труни.

— Є якісь конкретні території, де цей вид найімовірніше трапляється? — запитав Том.

— Тільки не біля швидких струмків чи в річках, а так практично в будь-якому лісі, де є стояча вода. Їх недаремно називають болотними коромислами. — Телбот глянув на годинник і запхав книжку назад у порт­фель. — Вибачте, треба йти. Якщо знайдете живі екземпляри, обов’язково повідомте мені.

Том рушив провести Телбота. За кілька хвилин повернувся замислений.

— Тепер ми принаймні знаємо, що знайшли, — зауважив я. — І якщо тіло залишили біля ставка чи стоячої води, то ця інформація дає Ґарднерові трохи більше можливостей.

Том, здавалося, не почув. Він підняв череп і оглянув його, але недбало, наче не усвідомлював, що робить. Навіть коли я розповів йому про непошкоджені під’язикові кістки та рожеві зуби ексгумованих останків, він усе одно майже не прореагував.

— Усе добре? — запитав я нарешті.

Том відклав череп.

— Ден Ґарднер телефонував якраз перед приїздом Джоша. Алекс Ірвінґ зник.

Спочатку я подумав: це якась помилка. Я ж цього ранку бачив психолога по телевізору. Потім згадав, що інтерв’ю знімали напередодні, ранкова передача була повтором.

— Що сталося?

— Ніхто не може з упевненістю сказати.