Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Чи не зарано казати, що він зник безвісти, якщо його не було лише кілька годин?

— Звичайно. Але він собаку вивів на прогулянку, — в очах Тома засіла тривога. — Пса знайшли з розбитим черепом.

***

Кров крутиться по раковині, мармуруючи швидко­плинну холодну воду карміновими нитками. Шматок м’яса, обсушений до блідо-рожевого кольору, тепер, коли з нього змита кров, застрягає в стокові. Ти штовхаєш його пальцем, доки не просунеться.

Неуважно насвистуючи собі під ніс, ти нарізаєш свіжий перець чилі й кидаєш його на сковороду разом зі жменею часникової солі. Коли вони починають шипіти, зачерпуєш м’ясо і розкладаєш шматки на перець. Мокра плоть плюється і шипить від доторку гарячого жиру, підіймається пара. Ти хутко перемішуєш печеню й залишаєш підрум’янюватися. Відчиняєш холодну шафу, дістаєш коробку з апельсиновим соком, сиром і майонезом. Вибираєш склянку, на вигляд більш-менш чисту, протираєш її пальцем. Пил вкриває всі поверхні, але тобі байдуже. Якби й помітно було — ну то що. Час від часу наче завіса підіймається — ти бачиш занепад усього довкола, де кожен куточок вкритий уламками років. Але це тебе не турбує. Розпад є частиною природного порядку речей, а хто ти такий, щоб заперечувати природу?

Одним духом випиваєш склянку апельсинового соку, витираєш рот тильною стороною долоні, намащуєш майонезом дві скибочки білого хліба, викладаєш зверху грубі шматки сиру. Наливши собі ще соку, йдеш до великого столу в центрі кухні. Там залишилося небагато місця, тож ти ставиш тарілку на кут і підтягуєш стілець. Бутерброд, як завжди, не смакує — просто наповнює шлунок. Ти більше не сумуєш за тим, що не відчуваєш смаку чи запаху.

Бо тепер маєш стільки джерел насолоди.

Зараз усе розвиватиметься швидко, але це нормально. Саме цього ти чекаєш, і під тиском тобі якнайкраще. Усе відбувається саме так, як очікувалося. Усе за планом. Залишити все в гірській хатині було ризиковано, але то прорахований ризик. Так дивно здавалося працювати там, далеко від власного середовища. Касета з плівкою — натхненна вигадка, а от там залишити тіло так, щоб вони його знайшли, — то вже проти течії. І все-таки це було необхідно. Хотілося мати вплив, а що може бути кращим, ніж дати їм місце злочину, місце вбивства, — нехай граються? Нехай бігають, метушаться, намагаючись вгадати, що ти робитимеш далі. Нічого доброго це їм не дасть.

Поки вони зрозуміють, буде запізно.

Ти доїдаєш бутерброд, запиваючи апельсиновим соком, який на смак для тебе просто холодний. Тепер — до плити, щоб перевірити пательню. Крапля майонезу замастила кутик рота. Ти підіймаєш кришку і вдихаєш раптовий викид пари. Не відчуваєш запаху, але від нього сльозяться очі — і це хороший знак. М’ясо починає гарно підрум’янюватися. Свинина, а не яловичина, як зазвичай. Дешевше, і все одно не помітиш різниці.

Береш ложку, пробуєш. Попри те, що не відчуваєш смаку, воно настільки пряне, що обпікає рот. Таким і має бути хороший чилі. Ти вкидаєш у печеню кілька банок помідорів, знімаєш сковороду з вогню й накриваєш кришкою. Тепер страва повільно готуватиметься сама собою, і, коли ти повернешся, буде те, що треба.

Ти щиро віриш у те, що потрібно залишати все тушкуватися у власному соку.

Береш поліетиленовий пакет із брудним одягом, який потрібно віднести до пральні, нагадуєш собі, що також треба знову сходити на закупи по все необхідне. Кілька банок помідорів, а ще розрядилися батарейки та закінчилася липучка для мух. Розглядаєш липкі смуж­ки, що звисають зі стелі. Принаймні раніше вони були липкими; тепер же матово-чорні від мертвих мух, а також від лушпиння більших барвистих комах.

На мить погляд твій порожніє, ніби ти забуваєш, для чого потрібні смужки. Моргаєш і повертаєшся до життя. Виходячи, зупиняєшся біля столу. Чоловік, який лежить на ньому, втупився в тебе переляканими очима, сопе, втягує повітря ротом, з якого стирчить кляп. Ти даруєш йому усмішку.

— Не хвилюйтеся, зараз. Я незабаром повернуся.

Підхопивши важкий мішок з білизною, виходиш.

Розділ 10

Поступово вимальовувалася картина того, що сталося. Ірвінґ жив поблизу Кейдс-Коув, мальовничого району в передгір’ях Смокі-Маунтінс. Щоранку, перед сніданком, він виводив свого собаку, чорного лабрадора, гуля­ти лісовою стежкою, що розпочиналася за його будинком. Про цю усталену частину розпорядку дня Ірвінґ неодноразово згадував у своїх профільних інтерв’ю, якими так тішився.

Близько дев’ятої години його асистентка, як завжди щоранку, увійшла до Ірвінґа додому й запустила кавоварку, щоб улюблена, обсмажена по-французькому кава була готова до його повернення.

Проте цього ранку він не повернувся. Асистентка — вже третя за два роки — марно намагалася зателефонувати йому на мобільний. Наближався час обіду, а чоловіка й сліду не було, тоді вона сама пішла тією стежкою. Менш ніж за пів милі від дому побачила поліціянта, який вислуховував літню пару з джек-расселом, песик схвильовано цявкав на повідку. Минаючи пару з поліціянтом, дівчина почула, як ті розпо­відали офіцерові, що їхній тер’єр знайшов мертвого собаку. Чорного лабрадора.

Саме тоді асистентка зрозуміла, що її роботодавець може не повернутися на сніданок.

Обшук місцевості виявив закривавлений сталевий прут, що лежав біля тіла лабрадора, а мокра брудна земля навколо містила сліди боротьби. Виявили кілька різних слідів, та жоден із них не був достатньо чітким, щоб зняти зліпки.

І жодного сліду самого Ірвінґа.

— Ми не знаємо напевно, що з ним сталося, — визнав Ґарднер. — Вважаємо, що вся кров на пруті собача, але без лабораторного аналізу не скажеш. Чекаємо на результат.

Ми зібралися в одному з кабінетів моргу, далі по коридору від секційних залів. Маленька кімната без вікон — зручне місце для таємних справ. Ґарднер прийшов на прохання Тома. Цього разу з ним була Джейкобсен, холодна й неприступна, як завжди, у строгому вугільно-сірому костюмі зі спідницею до колін. Якби не колір, це вбрання нічим не відрізнялося б від попередніх. Цікаво, мабуть, у її гардеробі повно однакових костюмів нейтральних відтінків темного спектра.

Ніхто не починав обговорення справжньої причини зустрічі, але ми всі знали, чому тут зібралися. Причина, навіть невисловлена, створювала відчутну напругу в маленькому кабінеті. Незадоволення моєю присутністю Ґарднер виявив лише одним несхвальним поглядом. Здається, усі ці турботи притисли його до землі: зморшкуватий зім’ятий костюм, зморшкувате втомлене обличчя, наче гравітація діяла на нього сильніше, ніж на нас.

— Мабуть, у вас є якісь теорії, — сказав Том. Він сидів за столом і задумливо слухав — я знав, що він чекає свого часу. Сидів у кімнаті тільки Том. Перед письмовим