Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Відмичка обернулася і двері відчинилися — на щастя, всередину, бо зовні вони були забарикадовані великим креденсом, який Стентонові довелося відсунути.

У ніс одразу ж ударив запах дезінфікаторів. І ванілі, яка, здогадався він, свідчила про те, що тут використовують морфій. Вони були у шпиталі.

Повела носом і МакКласкі.

— Це морфій, — пробурмотіла вона. — Ми у Ньютоновому шпиталі, бодай йому!

— Я сказав мовчати, добре?! — прошипів Стентон. — Якщо нас посадять у Стамбулі за незаконне проникнення, то ніякого Сараєва нам не бачити, стара ідіотко.

Голова професорки гойднулася вперед, і вона приклала пальця до губ. Схоже, зрозуміла, але трималася на ногах непевно і вигляд мала дуже затуманений, тож скільки потриває це розуміння, судити Стентон не брався.

У нього знову майнула думка кинути її. Бо це ж просто казна-що, сміх та й годі. Йому б оце зараз спокійно поміркувати, спинитися, усвідомити приголомшливу правду: Ньютон таки мав рацію. Все попереднє життя, все знане Стентонові від самого народження щезло без сліду. Час перезавантажився, й останні сто одинадцять років знову стали майбутнім.

Професорку він, одначе, таки не залишив. Це було неможливо, так само неможливо, як і вбити. Натомість Стентон вивів її за поріг і спер до стіни, потому виніс торби, а тоді зачинив двері, знову замкнув їх і засунув на місце креденс.

Попереду були ті самі сходи, сумнівів тут бути не могло, хоч і в набагато кращому стані, аніж на сорок п’ять хвилин раніше, коли вони тими сходами спускалися. Мабуть, йому таки пощастило, що доводилося добряче морочитися з МакКласкі, від якої несло цигарками та перегаром після щедро здобреної вином вечері. Від думок про разючу неймовірність та химерність становища, в яке він потрапив, це відволікало все ж таки неабияк.

Нагорі сходи впиралися у ще одні двері, теж замкнені; втім, відмички впоралися з ними без жодних проблем. Уже за мить вони опинилися в коридорі на першому поверсі. Стентон знову легенько приклав пальця до губ МакКласкі і безгучно видихнув:

— Шшш…

Він почув музику. Якусь оперу; звук, щоправда, був скрипучий, кепсько підсилений. Хтось слухав грамофон.

Стентон посвітив ліхтариком уздовж коридору.

На прикріплених до стіни гачках висіли медсестринські шапочки. Неподалік стояли ноші-каталка і крісло на коліщатах. До приміщень обабіч вело чимало дверей, одні були прочинені і з них падала на підлогу смуга тьмяного світла.

Стентон навшпиньках прокрався мимо, підтримуючи МакКласкі й намагаючись не зачепити нічого торбами. Зазирнувши досередини, побачив за письмовим столом у кімнаті молоду медсестру. Пощастило ж, що вона виявилася фанаткою опери.

Йому враз сяйнуло, що він дивиться оце на живу душу, яка померла за багато десятків років до його народження. Направду, з таким не доводилося ще стикатися жодній людині на землі.

Дівчина за столом поворушилася. Стентон упіймав себе на тому, що хотів би побачити її обличчя — перше обличчя з нового світу. Чи старого. Та медсестра про це його бажання не підозрювала і не обернулася, сиділа, підперши рукою щоку, заклопотана своєю роботою. Стентон із МакКласкі подалися далі.

Внутрішня географія старого особняка була тепер, звісно, зовсім інакша, ніж у тій занедбаній напівруїні, якою вони насилу просувалися на годину раніше; утім, зорієнтована будівля була так само, і де шукати вихід на вулицю, Стентон знав.

Навколо панував цілковитий спокій. Коли позаду стихла музика з грамофона, до вух доносився хіба що якийсь приглушений стогін, а потім і стривожений зойк — мабуть, крізь сон; долинали ці звуки, певне, згори. Проте на першому поверсі начебто не було нікого, крім тієї медсестри за столом у кімнаті.

Просуваючись уперед якомога швидшим кроком, Стентон дійшов до виходу.

І вже торкнувся був до ручки, коли двері зненацька відчинилися. На порозі із вельми здивованим виглядом стояв чоловік у циліндрі та фраку, з акуратною борідкою. Його ця зустріч явно заскочила ще більше, ніж Стентона.

Свіже нічне повітря допомогло тому не розгубитися.

— Здається, моїй матері вже набагато ліпше, — сказав він англійською. — Як на мене, залишати її тут на ніч немає потреби.

І квапливо потягнув МакКласкі повз відверто ошелешеного незнайомця спершу кількома східцями вниз, а тоді — на вулицю.

Був наче солдат у чистому полі, який підтримує пораненого товариша та ще й мусить тарганити на собі три ранці.

Тепер треба було знайти фіакр.

15

Багато часу на це не пішло. Район міських корабелень не був більше тією вбогою і доволі занедбаною місциною, куди вони з МакКласкі приїхали якусь годину тому.

Уже на сусідній вулиці Стентон побачив візника, з яким саме розраховувався попередній клієнт, і повів професорку МакКласкі до нього. Та похитувалась і ледь переставляла ноги, а його раптом пронизала думка про те, що її одяг, який іще ту ж таки годину тому здавався глибоко консервативним убранням старомодної матрони, тут мав вигляд, м’яко кажучи, не надто пристойний, бо ж спідниця ледь прикривала коліна.

— Пера! — крикнув він візникові, заштовхуючи МакКласкі всередину, щойно звільнилося місце. — Готель «Пера-палац», Ґранд-Рю-де-Пера.

Турецькою Стентон майже не володів, але напередодні постарався бодай з’ясувати, як вимовляти деякі назви.

Зрештою, куди їхати, візник знав. У Константинополі було не так багато готелів, які обслуговували feringi, й усі вони купчилися у невеликому за площею європейському кварталі.

Стентон відкинувся на спинку жорсткого, оббитого шкірою сидіння і спробував оцінити ситуацію. Не загальну картину, цей-от приголомшливий факт: ось вони сидять у двоколісному кінному екіпажі і їдуть Константинополем 1914-го року. Думка настільки вражаюча і сутнісно химерна, що надто зосереджуватися на ній не варто, бо від неї і до божевілля — один крок.

Як і від належного усвідомлення того, що втратив він особисто. Ця втрата теж зависла над його крихким емоційним захистом, наче молоток над яйцем. Адже якщо історія справді перезавантажилася і попередня часова петля розпочалася спочатку, то ні Кессі, ні Тесси, ні Білла ніколи не існувало. Та й не існуватиме ніколи, бо ж уся покладена на нього місія власне й мала на меті цілковито змінити перебіг життя прийдешніх поколінь. Думати про це було нестерпно. Краще такі-от сокровенні думки просто ігнорувати, зосереджуючись натомість на конкретній хвилині — щораз іншій у міру того, як ті хвилини змінюватимуть одна одну.

Цього правила він незмінно додержувався, готуючи випуски «Граніта супроти граніту», у ті щасливі дні, коли заради адреналіну і відеороликів для свого вебпроєкту не раз і не два весело ставив себе у становище, де справді ризикував життям. Ніколи не дивися на