Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Від цих його слів Фред набурмосився ще дужче.

— Десь тут у мене є витік інформації.

— Авжеж, витікає воно в тебе, але не це мене непокоїть.

Фредові брови злетіли вгору безсловесним запитанням.

— Моніка, — провадив Голден, — надумала, що нам слід узяти отой шкураток і використати як спіритичну стільницю, аби викликати дух Міллера.

— Але ж це дурня! — мовив Фред.

— Невже справді? Отож я вважаю: ми повинні вичерпати всі інші можливості, перш ніж кинутися до грубих маніпуляцій з інопланетними вірусами.

— Щось таке, як усе перший раз у перший клас, — прокоментував Фред, лише трішки присмачивши свої слова іронією. — А сам ти маєш які альтернативні теорії?

— Маю, — сказав Голден. — Але тобі вони не сподобаються.

— Якщо нам потрібен анестетик для цієї операції, то в мене ще є бурбон.

— Мо’, й допоможе, — відказав Голден і допив свою каву, аби виграти трохи часу й набратися духу. Фред, хай там як постарів за останні п’ять літ, а й досі навівав острах на Голдена. Нелегко було зачепити таку тему, котра боляче заторкнула б Фреда.

— Ще? — показав Фред на спорожнілу чашку гостя. Голден відмовився, хитнувши головою.

— Отож існує та радикально-екстремістська фракція ОПА, про яку ти мені розповідав, — почав Голден.

— Не думаю, щоб...

— Вони здійснили щонайменше два публічні напади. Раз на марсіянські інтереси, а вдруге — на саму Землю.

— Так обидва ж невдалі були.

— Можливо, — погодився Голден. — Але ми припускаємо, ніби знаємо їхні цілі, й припущення ж яке препогане! Чи не хотіли вони підірвати велику частину марсіянської корабельні, аби змусити оонівський домашній флот випустити з десяток ракет в одного престарого ваговоза?

— Окей, — із кислим виразом обличчя кивнув Фред головою. — Досить слушно.

— Але в цієї заковики є ще й третя нога. Певне, радикали гадають, що Земля з Марсом полишать їх напризволяще, коли ті нові світи будуть колонізовані, однак це означає, що й самі колоністи є частиною проблеми.

— Згоден.

— Отже: що як це радикальне крило ОПА вирішить, що їм замало підірвати трішки лайна внутрішніх планет і що ще краще вийде, якщо вони, на додачу, ще й вилучать декілька колоністських кораблів?

— Ну... — поволі, ніби обмірковуючи кожне своє слово, заговорив Фред, — тут велика проблема — це локалізувати оті напади.

— Бо відбуваються вони вже потойбіч воріт.

— Саме так, — погодився Фред. — Якби хтось захоплював кораб­­лі, ще коли вони проходять крізь Пояс, це була б одна справа. Але потойбіч воріт? Хто має туди доступ? Хіба що припустити, що там на кораблях відбуваються якісь диверсії? Якась така бомба з дуже уповільненим вибухом?

— Є й інша альтернатива, — мовив Голден.

— Ні, немає, — заперечив Фред, угадуючи наступний Голденів аргумент.

— Послухай, Фреде. Я знаю: не любиш ти думати, що тут, на Медіні, можуть бути люди, які б діяли супроти твоїх інтересів. Вилучаючи записи, можливо. Вимикаючи сенсори, коли трапляється щось таке, що вони хотіли б приховати, аби ніхто інший не побачив. І я розумію, чому це тяжко сприймається.

— Медіна — це головний опорний пункт для наших найдальших планів, — вимовив Фред тверді, мов залізо, слова. — Тут, на цій станції, я скрізь поставив моїх найкращих, найвідданіших людей. Якщо радикали вживили сюди свою п’яту колону, то це означає, що я у своїй організації нікому не можу довіряти. Тоді мені не лишається нічого іншого, як спакувати речі й піти у відставку.

— Тут, на Медіні, працюють тисячі людей. Сумнівно, щоб ти міг ручатись за кожну, з цих тисяч, особу.

— За кожного — ні. Але управляють станцією мої люди. Найлояль­­ніші з тих, кого я маю. Тож ніщо подібне аніяким чином не може діятися без їхнього знання, без їхньої співпраці.

— Страшна думка!

— Це означало б, що я не володію станцією Медіна, — сказав Фред. — Це означало б, що найвідчайдушніша, найнесамовитіша екстремістська частина нашого угруповання контролює, душить горловину цілої галактики.

— Ну то як, — запитав Голден, — слід діяти, аби переконатися, так це чи ні?

Зітхнувши, Фред відкинувся на спинку крісла й невесело посміхнувся Голденові.

— А знаєш, що я думаю? Думаю, що ти занудьгував від самотності, то й шукаєш, чим би розважитися. Не зазіхай, заради пустої забави, на оборонні редути організації, на розбудову якої я потратив ціле своє життя.

— Але ж кораблі й справді пропадають. Хай не Медіна, то щось інше їх хапає. Ми ж не можемо просто заплющити на це очі, сподіваючись, що воно якось розсотається само собою.

— Латай, ладнай свого корабля, Джиме. Полагодь корабля та збери докупи свій екіпаж. А справа з пропащими кораблями — то не твій клопіт.

— Дякую за каву! — підводячись, мовив Голден на прощання.

— Але ж ти не облишиш цього, правда?

— А як ти думаєш?

— Я думаю, — сказав Фред, — якщо ти занапастиш хоч кого з мого персоналу, то муситимеш заплатити за це.

— Затямив! — відповів, посміхаючись, Голден. — Триматиму тебе в курсі цього зашморгу.

Підходячи до дверей, він уяв побачив Міллера, що казав, посміхаючись: «Можеш не сумніватися, що ти натрапив на справді цікаве питання, коли ніхто не бажає, щоб ти дав на нього відповідь!»

Розділ дев’ятий. Наомі

Була колись дівчина-поясанка на ім’я Наомі Наґата, а це вже стала з неї жінка, що звалася так само. І хоча відмінність між цими двома особами постала колись в один день та одну його годину й одну хвилину, Веннові діаграми їх двох майже не накладалися одна на одну. Що можна було відтяти й відкинути, вона відтяла-викинула багато літ тому. А що лишилося, лишалось — попри всі її зусилля того позбутись. Здебіьшого вона ті залишки якось обходила, оминала.

— Радісного вам перебування на Церері! — сказав їй митник, очима вже перемкнувшись