Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поміж сірих сутінків 📚 - Українською

Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поміж сірих сутінків" автора Рута Шепетіс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 65
Перейти на сторінку:
мене за руку й спробувала затулити мені очі.

– Він написав листа, – прошепотіла пані Рімене.

Я пройшла повз маму і подивилася на папірець, прибитий до палі, який лопотів на вітрі біля мертвого тіла. Там було щось написано й грубо накиданий план.

– Він написав листа партизанам – литовським борцям за свободу. Енкаведисти його знайшли, – пояснила пані Рімене.

– А хто їм переклав? – прошепотіла мама.

Пані Рімене знизала плечима.

Шлунок у мене так і впав: я подумала про свої малюнки. Відчула нудоту й затулила рот рукою.

Білявий Крецький дивився на мене втомлено й сердито. Через наш протест він не спав ніч. Він погнав нас на ту саму галявину швидко, криком і стусанами.

Ми прийшли до великої ями, яку було вирито вчора. На око я подумала, що в ній могли б уміститися чотири людини. Крецький сказав нам вирити ще одну яму поряд. Я не могла забути оте мертве тіло перед колгоспним управлінням. Його план являв собою лише кілька кривулястих ліній. Я подумала про свої малюнки, в яких було життя і біль, – вони лежать на моїй валізі. Треба їх сховати.

Я позіхнула і стала відкидати землю. Мама сказала, що час мине швидше, якщо розмовляти про те, що нас радує. Це, казала вона, додасть нам сил.

– Я хочу знайти село, – сказала я. – Може, там можна купувати їжу чи відсилати листи.

– Як ми можемо кудись ходити, коли весь час працюємо? – сказала буркітлива жінка. – А не будемо працювати – не будемо їсти.

– Я в хазяйки спитаю, – сказала пані Рімене.

– Треба з цим обережно, – зауважила мама. – Ми не знаємо, кому можна довіряти.

Я сумувала за татом. Він би знав, у кого можна спитати, а від кого триматися подалі.

Ми копали й копали, доки підвезли воду. У машині сидів командир Комаров. Він пройшовся понад ямами, придивився до них. Я не зводила очей із відра з водою. Волосся налипло на обличчя. Я хотіла занурити лице у воду і пити. Комаров щось гаркнув. Крецький засовав ногами. Комаров повторив команду.

Мама раптом зблідла як крейда:

– Він каже… що ми маємо залізти в першу яму, – сказала вона, стискаючи руками тканину сукні.

– Навіщо? – спитала я.

Комаров закричав і витяг з-за пояса пістолет. Націлив його на маму. Вона стрибнула в першу яму. Дуло націлилося на мене. Я теж стрибнула. Це тривало, доки всі ми четверо опинились у ямі. Він зареготав і дав наступну команду.

– Ми маємо покласти руки за голову, – переклала мама.

– Господи Боже, ні, – тремтячи, сказала пані Рімене.

Комаров обійшов яму, не зводячи з нас дула пістолета. Він наказав нам лягти. Ми лягли поряд одна з одною. Мама схопила мене за руку. Я подивилася вгору. За його великим кутастим силуетом небо було ясне і блакитне. Комаров знову обійшов яму.

– Я люблю тебе, Ліно, – прошепотіла мама.

– Отче наш, що єси на небесах… – почала пані Рімене.

БАБАХ!

Він вистрілив у яму. На голови нам посипалася земля. Пані Рімене зойкнула. Комаров сказав замовкнути. Він ходив над нами колами, бурмочучи, обзиваючи нас гидкими свинями. Раптом він почав чоботом скидати в яму землю з купи поряд. Реготав і кидав дедалі швидше й швидше. Земля сипалася мені на ноги, на сукню, на груди. Він, скаженіючи, пхав ту землю, обсипав нас нею, тримаючи нас під прицілом. Коли б я сіла, він би в мене вистрілив. Якщо я не сяду, то буду похована живцем. Я заплющила очі. На моєму тілі важко лежала земля. І врешті земля впала й на моє обличчя.

БАБАХ!

Знову нам на голови посипалася земля. Комаров дико реготав і кидав землю нам в обличчя. Мені засипало ніс. Я відкрила рот, щоб вдихнути, але туди посипалася земля. Я почула, як Комаров сміється, а тоді судомно закашлявся. Він сміявся і кашляв, намагався віддихатися – він немовби видихся й нічого вже не міг. Крецький щось сказав.

БАБАХ!

І стало тихо. Ми лежали у власноруч виритій могилі. Почулося приглушене гудіння вантажівки, що від’їжджала. Я не могла розплющити очі. Відчула, як мама стискає мою руку. Вона була жива. Я теж стисла їй руку. Потім угорі почувся голос Крецького. Мама сіла й почала відчайдушно відкидати землю з мого обличчя. Допомогла мені сісти. Я пригорнула її і не хотіла відпускати. Пані Рімене відкопала буркітливу жінку. Та гучно віддихувалась і відкашлювала землю.

– Усе гаразд, сонечко, – сказала мама, гойдаючи мене в обіймах. – Він просто хотів нас залякати. Хоче, щоб ми підписали ті папери.

Я не могла плакати. Навіть говорити не могла.

– Давай, – тихо сказав Крецький. І простягнув руку.

Я подивилася на цю руку. Вагалася. Він простяг її нижче. Я схопилася за неї. Він узяв за руку мене. Я вперлася пальцями ніг у землю й дозволила йому мене витягти. Я стояла біля ями сам на сам із Крецьким. Ми дивились одне на одного.

– Витягніть мене звідси! – закричала буркітлива жінка.

Я подивилася вдалину, туди, куди поїхала машина. Крецький відправив нас знову копати. Решту дня ніхто не промовив ні слова.

38

– Що сталося? – спитав Йонас, коли ми повернулися до хатинки.

– Нічого, сонечко, – сказала мама.

Йонас дивився то на маму, то на мене, шукаючи відповіді на наших обличчях.

– Ми просто втомилися, – усміхнулася мама.

– Просто втомилися, – сказала я Йонасові.

Йонас провів нас до солом’яної постелі. У його шапочці лежало три великі картоплини. Він приклав палець до губ: мовляв, дивуйтеся тихо. Він не хотів, щоб Улюшка забрала в нас картоплю «за квартиру».

– Де ти їх узяв? – пошепки спитала я.

– Любий мій, дякую! – сказала мама. – І, здається, у нас іще лишилося досить дощової води. Зваримо чудову картопляну юшку.

Мама витягла з валізи плащ.

– Зараз повернуся.

– Ти куди? – спитала я.

– Занесу їсти панові Сталасу.

Я перевірила свою валізу, думаючи про замордованого чоловіка перед управлінням. Малюнків ніхто не займав. Дно валізи трималося на застібках. Я повиривала з блокнота всі записи й малюнки, засунула під цю підкладку й пристебнула дно на місце. Буду ховати свої послання до тата, доки знайду спосіб щось надіслати.

Я допомогла Йонасові поставити воду. Потім мені спало на думку, що панна Ґрибайте сьогодні не могла дати нам буряків. Картоплину мама не взяла. То що ж вона понесла лисому?

Я пройшла між хатками і швидко сховалася. Мама розмовляла з Андрюсом біля хатинки, де жив лисий. Плаща в неї вже не було. Розмови їхньої я не чула. Вигляд в Андрюса був стурбований. Він

1 ... 29 30 31 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Поміж сірих сутінків» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Поміж сірих сутінків"