Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

вірить.— А якщо це землі кіберіан? — прошепотів один із моряків, згадавши

історії про міфічний народ.

Тарг заплакав.

— Не лякай дітей, — осадив його батько. — Вони мали людські голови. І

мову. А в кіберіан на плечах псячі голови.

Батько помилявся.

Вони сиділи в ямі три кола сонця. Двічі на день дикуни спускали затхлу

воду та їжу. Найчастіше це була риба, одного разу торкнуте скверною м’ясо.

Батько кричав і благав поговорити. Він обіцяв усі скарби цивілізованого світу.

Але варвари не реагували. До полонених долинали запах вогню, стукіт

інструментів. Батько переконував, що ці звірі не використовують залізних

знарядь. Він молився. Щоночі, навіть коли думав, що Амага не бачить.

— Боги нас не чують? Це правда? — прошепотів зляканий Тарг. У нього

були світло-бурштинові очі, як у мами. А в неї — зелені, як у батька. Навіть

колір очей брат у неї забрав. Мати вирвала в неї обіцянку піклуватися про Тарга.

Новонароджений заходився криком. Повитуха витерла руки й відвернулася. На

білому як сніг обличчі матері залишилися тільки очі. Під нею продовжувала

розповзатися калюжа крові. Амага ніколи не бачила стільки.

— Вона померла недаремно, — сказали тітоньки. Уперше й востаннє вони

сказали щось хороше про дружину брата.

Якби боги запитали Амагу, вона б зажадала залишити матір, а не цього

слабкого хлопчика. Але вони вирішили інакше.

***

Наступного ранку дикуни забрали блідого юнака Арконта. Він, як і батько, марив Херсонесом. Весь шлях батько жартував, що Арконт може стати її

чоловіком. Якщо буде справно трудитися і слухатися богів.

На десяте коло сонця до їхньої ями долинув стукіт барабанів. Хтось

припустив, що в дикунів свято. Обличчя батька почорніло. Тоді всі дорослі вже

тяжко хворіли. Нога Боспа, яку переламав шторм, почорніла. Він кілька днів

мучився від гарячки й нарешті помер. Батько знову почав кричати. Благав

забрати померлого. Він знав, що його не розуміють, але не міг замовкнути.

На яму впала тінь, а потім дикуни спустили великий кошик. Батько з

іншими заштовхали туди Боспа. Замість монет батько поклав на очі померлого

два пласкі камінці. Це все, що він міг для нього зробити.

Але дикуни не спинилися. Піднявши тіло, вони знаками показали лізти в

кошик іншим. Небо вразило синявою. Амага зіщулилася. Усім зав’язали руки й

повели вузькою стежкою.

Поселення дикунів лежало на високому

кам’яному березі. Внизу шуміли хвилі.

Такими ж хирлявими, як нечисленні вівці, були й будинки дикунів. Біля

одного Амага побачила жінку з малюком на руках. Він був мертвим, але жінка

продовжувала його колихати.

Їх зустрів той самий чоловік у звіриній шкурі. Тепер на його голові була

гостроконечна шапка, а в руках — короткий залізний меч. Амага з подивом

зрозуміла, що він єдиний у всьому поселенні мав світлі очі. Зелені, як у неї.

Чоловік щось наказав іншим — і полонених потягли до урвища.

За поселенням, на самому краю, наче гніздо ластівки, зависнув храм.

Колони біліли мармуром. Метоп і фриз прикрашали яскраві фарби. Храм був

таким несхожим на все, що вона бачила в поселенні, що Амага ледь не

скрикнула. Дикуни захопили еллінське місто. Убили мешканців й осквернили

дім богів. Це означає, що шансів на порятунок немає. Батькова рука торкнулася

її плеча. Іншою він затулив очі Таргу. І лише за кілька кроків Амага зрозуміла, що саме так злякало батька. Вона помилилася. Храм лише здавався знайомим.

Довкруж портика на високих палицях стриміли голови. Більшість зотліла. З

вибалушеними язиками й видзьобаними очима. А кілька ще навіть не втратили

кольору. Вони належали Арконту та іншим чоловікам із їхнього човна.

Вогні не горіли. І на мить Амага подумала, що храм порожній. Дикуни

його осквернили — і боги пішли. Але потім з-за колон з’явилася висока постать

у білому. Час не пошкодував зусиль. Шкіра зібралася на руках і обличчі жінки

глибокими зморшками. Але підведені очі палали. Лоб червонів від кни. На

голові дивними завитками лежали темні чужі локони. З-під них вибивалися сиві

пасма. У її руках була маленька фігурка — оголена варварська богиня з

великими налитими грудьми й опуклими стегнами.

Жриця підійшла до дівчинки, схопила за підборіддя і зазирнула в очі.

Стара всміхнулася. Шкіра Амаги вкрилася памороззю. Жриця щось сказала

чоловіку в шкурах. Він скривився, але махнув рукою. Амагу відсунули від решти.

Вона почула, як схлипнув Тарг. Чоловік у шкурах вимовив ще багато дрібних

голосних звуків. Жриця заперечувала. Вона майже шепотіла. Але зрештою

погодилася. Полонених завели до храму.

Люди очільника варварів запалили смолоскипи. Довгі тіні лизнули темну

підлогу. Усередині храм нагадував теменос⁵ богині Артеміди, якби не дика чужа

статуя посередині. Вона була дерев’яна й темна. Її ноги становили єдину колону, прикрашену дивними малюнками. Груди богині вкривали кілька десятків

налитих сосків, схожих на виноградне гроно. Від статуї віяло холодом, у

святилищі пахло сіллю і травами, які ледь тамували сморід гнилого м’яса. Амага

подумала про голови на ґанку й заплющила очі.

Чоловіків і Тарга вишикували перед статуєю богині. Жриця затягнула

якийсь гімн, узяла до рук чашу з розведеною кною.

— Ортії, Лагодесмі, матері Таврів⁶, — промовляла вона, торкаючись

замащеною рукою щоразу нового обличчя.

«Вона знає нашу мову, — спершу радісно подумала Амага, а потім її

охопив страх, — храм осквернили задовго до варварів. Богиня, якій співала

жриця, не належала землі її батька». Від пахощів зашуміло в голові. Вона так

давно як слід не їла, так давно не чула гімнів, що була майже готова забути, де

вона. Чоловіки відсунули плиту біля підніжжя статуї. Амазі здалося, що з

колодязя долинув плескіт хвиль. І тоді в руках жриці блиснув ніж. Амага не

встигла спам’ятатися, як стара перерізала горло першому з