Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Малиновий пелікан 📚 - Українською

Читати книгу - "Малиновий пелікан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Малиновий пелікан" автора Володимир Миколайович Войнович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 69
Перейти на сторінку:
ось возить, з кліщами. І так у нас все. Злодійство, хабарі, корупція. Одні живуть за межею бідності, а інші ганяють на «швидкій допомозі» і вивозять з країни мільярди…

– Які мільярди? – не витримав я. – Що це ви городите? Я ще жодного мільярда не вивіз.

Але він мене не слухає, продовжує перераховувати розваги мільярдерів і розвиває тему в такий бік:

– …купують острови, яхти і футбольні команди. Тисячі військовослужбовців не мають житла, країна гине від наркотиків і напливу мігрантів. Донбас горить, Сирія палає, Кавказький котел, можна сказати, вже кипить, булькає, от-от зірветься, а ці все їздять зі своїми кліщами. І найголовніше, що народ все це терпить.

Мені б тут притримати язик за зубами, але я ж не можу. Я ж, як каже Варвара, коли гнівається, правдолюб хреновий. Щоправда, коли не гнівається, правдолюб, каже, ти мій безголовий. А хто з нас безголовий, це ще треба подумати.

– При чому тут народ? – кажу я цьому Івану Івановичу. – Самі знаєте, що справа не в народі, а в одній людині.

– Так? – зобразив він подив. – А хто ця людина? Прізвище не підкажете?

Тут я все ж таки подумав, що занадто перед ним, не знаючи, хто він такий, розкриватися усе ж не варто.

– Прізвище, – кажу, – самі знаєте не гірше за мене.

– Зрозуміло, – парирує Іван Іванович, – назвати боїтесь, але при цьому стверджуєте, що той, кого ви боїтесь назвати, в усьому винен. А ви?

– А що я? Я-то в чому винен?

– Якщо ви ні в чому, то і він ні в чому. Ви зрозумійте, у нього було важке дитинство. Він виріс в комунальній квартирі. Злий вітчим шмагав його паском, сусідські старші хлопчаки одбирали в нього гроші на шкільні сніданки, а він одбирав у молодших. Його виховували школа, комсомол, партія і КДБ. Він читав книги про шпигунів і сам хотів стати шпигуном, можливо, навіть більшим шпигуном, можливо, навіть в найсміливіших мріях – головним шпигуном, але не тим, ким він став. Але ви самі вибрали його, ось і їжте такого, який є.

– От і їмо, але який би він не був, – боязко заперечив я, – мусить же він розуміти, що так знущатися над народом не можна.

– Ну, чому ж не можна, якщо народ дозволяє?

– Та хто ж у народу що питає?

– Так у тім то й річ, що наш народ дозволяє його не питати.

– А де ви бачили такий народ, у якого щось питають?

– Я бачив, – сказав він. – Я бачив багато народів, у яких правителі постійно питають дозволу на все. А ті, в яких не питають, їх і народом назвати навряд чи варто.

– Так, – сказав я схвильовано і тимчасово забувши про кліща, – дуже навіть з вами згоден. Наші люди занадто покірливі і дозволяють з собою витворяти все, що завгодно. Бо в нас немає ніякої солідарності, і ми навіть якщо з чимось не згодні, сидимо й помовчуємо кожен у своєму закутку. А коли б ми всі як один вийшли на площу і сказали б наше тверде «ні»…

– Ось, – зрадів Іван Іванович і навіть поплескав у долоні, – правильно кажете. Давайте завтра ж усі разом вийдемо і скажемо «ні».

– Давайте, – кажу я, – хороша ідея.

– Ідея чудова, – погодився він. – Значить, завтра зустрічаємося на площі.

– Хто?

– Ви, я і всі решта. Ви ж прийдете?

– Я-а? А для чого?

– Але ви ж кажете, що всі повинні вийти.

– Авжеж, всі. Коли всі вийдуть, тоді і я. Це вже точно, – додав я впевнено, – якщо всі вийдуть, то я вже також, будьте певні.

– А як же ви дізнаєтесь, що всі вийшли?

– У вікно вигляну. У мене вікно, знаєте, виходить якраз на площу. Як тільки побачу, що всі вийшли…

– Тоді і ви вискочите?

– Так, – сказав я. І подумав: – А може, й ні. Якщо всі вийдуть, то обійдуться і без мене. Як ви вважаєте, обійдуться?

Я поглянув на Івана Івановича, сподіваючись, що він мене підтримає і знайде для мене слова виправдання, але він на мене подивився нудьгуючим поглядом, позіхнув і сказав, що хоче спати. І попросивши не турбувати його, доки не доїдемо до місця, але не запитавши дозволу, влігся на вільний лежак, чим сильно мене обурив. Чому я, стара людина, до того ж із кліщем, мушу спати сидячи, а він зі всіма зручностями? Я хотів йому це висловити в обличчя, але не встиг, він відразу заснув. Причому не просто заснув, а зацмокав губами і захропів, і знову ж таки, не просто захропів, а з якимось, як мені здалося, знущальним смислом, і якщо всю цю музику спробувати зобразити буквами, то це звучало приблизно (дуже приблизно) так: хррр-чмок-хррр-фью-фью-хррр-чмок-хрр. Ой, подумав я, якою нещасною має бути його дружина, якщо вона у нього є і спить з ним в одному ліжку.

Роблять вигляд, що живуть

А я, між іншим, ніколи не хроплю. Але з віком став жахливо сонливим, що читач цих рядків, мабуть, вже помітив. Точніше так: ночами не сплю, а вдень засинаю, навіть сидячи за комп’ютером. І бачу весь час різні сни, де стрічаються не лише дуже дивні персонажі, але і сам я уві сні можу бути то законослухняним російським громадянином, то навпаки, неприборканим нігілістом і бунтарем, то американським професором чи банкіром, а трапляється навіть, що бачу себе якоюсь твариною. Я це пояснюю тим, що, напевне, в мені проявляється, як кажуть, художник слова, котрий і уві сні продовжує творити різні характери, вживатися в них і виступати від їх імені. Вжившись в чергового персонажа, я сплю і думаю про те, наприклад, що у нас, з того часу, як комуністів прогнали, все є: свобода, демократія, хороші зарплати і пристойні пенсії. Нами править найкращий у світі керівник, який дуже любить країну, людей, дітей і тварин. Тварин особливо рідкісних і особливо рідкісних птахів. Бо він сам птах високого польоту. Ми його постійно обираємо і переобираємо, бо в нас нікого кращого немає. Якщо ви, задаю я уві сні невідомо кому запитання, вважаєте, що є хтось кращий, дзвоніть по телефону довіри, там вас уважно вислухають і запишуть. А потім розберуться з вами і придивляться до того, який, на вашу думку, кращий.

Я сплю і мені сниться, що в нас, дякуючи мудрому керівництву того, котрий у нас нагорі, все йде гаразд, все стабільно, немає ніяких війн і ніяких санкцій, за один рубль дають шістдесят доларів і в додачу

1 ... 29 30 31 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малиновий пелікан"