Читати книгу - "Малиновий пелікан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я трохи відхилився від теми, але мова моя була про те, що вік – це така штука, яку всім прощають, окрім письменників. Про письменника кажуть, і з радістю, наче саме цього й чекали (і справді ж чекали), що деградував, став бездарним. І рідко при цьому скажуть: а давайте згадаємо, яким він був раніше. І при цьому не можуть собі навіть уявити, що письменник у будь-якому віці все ще на щось сподівається. Взяти бодай мене. Ось, здавалося б, дотягнув до якоїсь межі, що можна вже й жодних ілюзій не мати і нездійснених планів не будувати. А я ні, все іще думаю, а раптом ось розженусь та підстрибну, раптом щось ще таке-сяке утну про щось, про кліща хоча б оцього. Недарма ж він у мене заліз, спонукає мене до чогось, так невже ж я на цей виклик ніяк не відповім? А як відповім, то чим, як не словом? Мені, правда, скажуть: знайшов також тему і персонажа. Комашку. Раніше писав все ж таки про людей. Розкривав, як кажуть, тему маленької людини. Хоч і маленької, але все ж таки людини. А тепер і зовсім подрібнішав і нічого довкола себе більшого за кліща не бачить. І деякі критики відразу знайдуть привід для сарказму. Що, мовляв, зображає предмет, відповідний до власного масштабу.
Третій Іван Іванович
Такими ось думками стомлений, я заснув, і мені відразу приснився той-таки Іван Іванович, який пропонував мені, якщо я сам не хочу воювати, то мушу бодай навчити мого собаку Федора, обвішаного гранатами, кидатися під укропівські танки. Але я і в цьому йому відмовив, вважаючи, що якщо люди вже настільки дурні, що ніяк не можуть не воювати, то вони нічим не заслужили, щоб така чиста і невинна істота, як Федір, жертвувала ради них своїм життям, яке в собаки також одне, як і в нас.
Спав я цього разу зовсім недовго, лише заплющив очі, як одразу розплющив. Довкола мене наче нічого не змінилося, не рахуючи того, що поле снігом припорошило, але ми так само кудись їдемо і у тому самому складі, себто я, Варвара, Паша, Зінуля й Іван Іванович. Але не той Іван Іванович, а якийсь інший, на того при цьому дуже схожий. Але не в камуфляжі, а в брезентовому плащі з капюшоном, у кутку стоїть не рушниця, а вудочка, і їде цей Іван Іванович не на Курський вокзал, а на Савеловський. А з Савеловського він поїде електричкою на якесь, як він, підморгнувши, сказав, секретне озеро, екологічно чисте. Там водиться екологічно чиста риба, її він щодня доставляє своєму хазяїну, який харчується виключно рибою.
– Дивний у вас хазяїн, – зауважила Варвара.
– Незвичайний, – поправив Іван Іванович і запитав мене, хто я, куди їду і в якій потребі. Я йому пояснив, і він зостався невдоволеним, як попередній Іван Іванович, і став щось бубоніти, дорікаючи мені вже не війною, а тим, що занадто дорого коштую державі.
– Пенсіонерів, – бубонить, – розвелося, як бліх. І мало того, що вони пенсійний фонд деребанять, так їх же й іще лікувати потрібно. Та ще й безкоштовно. Чим довше живуть, тим частіше лікуються, а чим частіше лікуються, тим довше живуть. – Ця думка йому, вочевидь, так сподобалася, що він дістав з кишені електронного записника, записав сказане і продовжив: – І ледь що, хто з кліщем, прищем, свищем чи грижею, кожному подавай «швидку допомогу». В цей час люди запізнюються на поїзд, на літак, на банкет, на похорони, зрештою. На таксі крізь пробки не пробитися, а «швидкої» не упіймаєш, вона таких
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.