Читати книгу - "Малиновий пелікан"

Він подумав і сказав, що також потрапив у кліщі під Слов’янськом і ледве вибрався.

Я запитав: а де це Слов’янськ?

Він сказав: у ДНР. Я запитав, а що таке ДНР? Він сказав: народна республіка. Я перепитав: Данська? Він каже: ні, Донецька. Я запитав, а де це? Він сплеснув руками і знову перейшов на «ви»:

– Ви, папаша, з неба звалилися? Війна уже півроку йде, а ви про неї нічого не чули? А де ж ви були?

Я, будучи людиною правдивою, ввічливою і ґрунтовною, пояснив, що був у лісі, збирав гриби, розповів навіть, які саме і скільки, а потім прийшов додому, відчув свербіж, викликали «швидку», ось їдемо, мене вколисало, і я трохи задрімав, те, що ми Гренландією, себто Кримом, заволоділи, це я пам’ятаю, але всі ці ДНР-ЛНР пропустив, що можна вибачити з огляду на мій вік і присутність у тілі кліща.

Він вислухав усе це з непідробною цікавістю і подивом та й каже:

– Я ж думав, ось воно що, а воно ось що. І це ви, значить, через цього кліща їдете на «швидкій допомозі» в лікарню та ще й з мигалкою, з сиреною, людей серед ночі будите?

– А куди ж подітися? – кажу. – Якщо він в мені сидить.

– Та мало що в вас сидить. В мені он дві кулі сидять.

– От порівняли! Кулі, либонь, не рухаються, а цей мене гризе і ще не факт, що він не енцефалітний і я від нього не помру мученицькою смертю.

– Ну, і помрете, також біда невелика. Наші хлопці в розквіті літ гинуть за Новоросію, Руський світ, гинуть під мінометним обстрілом, під бомбами, під кулями. В лікарнях для «трьохсотих» місць не вистачає, морги забиті «двохсотими», а ви тут приготувалися до ганебної смерті від якогось там кліща. Слухайте, якщо вам все одно від нього помирати, то, поки ще інкубаційний період не закінчився, поїхали зі мною битися з укропами. Я вам дам цю рушницю, може, хоча б один танк підіб’єте, а якщо стріляти не вмієте, обв’яжемо вас протитанковими гранатами і помрете як герой, а не як жалюгідна жертва якоїсь комахи.

Варвара втрутилась:

– Йому на війну не можна, у нього діабет.

– От, – сказав Іван Іванович, – заодно і діабету позбудеться. Ну так що, їдемо?

– Ні, не їдемо.

– Боїтеся, цукор підвищиться?

– Боюсь, життя скоротиться.

– Боїтесь? І вважаєте себе чоловіком?

– А що – вам пред’явити доказ?

Він повернувся до Варвари, прищулився:

– А що? У нього є що пред’явити?

– Пошляк! – сказала Варвара.

– Справжній чоловік, – вирішила сказати й своє слово Зінуля, – це воїн. – І запитання до мене: – Ви згодні зі мною?

– Не згоден, – сказав я. – Справжній чоловік – це перш за все чоловік, який так само, як і жінка, має право на життя, свободу і прагнення до щастя.

– Ой, як ви здорово кажете! – вигукнула Зінуля.

– Це не я сказав.

– А хто?

– Томас Джеферсон.

– А хто це?

– Був такий один, американець.

– А-а, американець, – розчаровано протягнула Зінуля. – Так це ж американці, мало чого вони наговорять. А я вважаю, що справжній чоловік народжується воїном.

– Дурня! – заперечив я. – Не воїном, а людиною. Істотою, що мислить і відчуває. Яка так, як і жінка, має право боятися смерті, болю і приниження. І навпаки: пора б уже виростити чоловіків, які бояться убивати, робити комусь боляче і принижувати когось. Чоловік має право бути пацифістом, ненавидіти війну, не хапатися за зброю, берегти себе й уникати вбивства інших людей в ім’я яких би там не було цілей, крім крайніх випадків, коли треба і доводиться навіть ціною свого життя захищати свою родину від бандитів, від зовнішніх ворогів і від своєї держави, яка буває гірша за зовнішніх ворогів. Але якийсь перший-ліпший авантюрист, кочівник по гарячих точках чи просто слухняний виконавець, готовий убивати чи хоч бути убитим за наказом, за шматок якоїсь території, за високу ідею, за те, щоб примусити когось жити по-нашому, за гроші, за ордени чи заради свого задоволення, якої б статі він не був, він для мене взагалі не зовсім людина.

Ось це все, можливо, трохи іншими словами я виклав Зінулі і нашому войовничому попутнику.

Він вислухав мене уважно. Не розгнівався, але поцікавився, чим я займався до пенсії. Варвара, зрозуміло, тут-таки йому пояснила, що я письменник, відомий і навіть дуже відомий, національне надбання, і тому мене треба берегти. Він прослухав і це, але заперечив, що наші національні надбання це Олександр Матросов, Зоя Космодем’янська, Юрій Гагарін і двадцять вісім героїв-панфіловців. На що я йому сказав, що про інших поки що промовчу, але жодних двадцяти восьми героїв-панфіловців не було, їх усіх придумав журналіст Олександр Кривицький, якого я особисто знав як великого брехуна. Шкода, його давно немає на світі. Він був фантазер не гірше нинішніх, а коли був би живим, охоче розповів би нам про двадцять вісім розіп’ятих хлопчиків.

Іван Іванович і тут мене не перебив і лише коли я закінчив, висловив свою думку.

– Гаразд, – сказав він, – ну, припустимо, все було, як ви кажете. Припустимо, двадцяти восьми панфіловців не було, але навіщо ви все це розповідаєте?

Я знизав плечима. Що ж тут незрозумілого? Народ же мусить знати правду, що і як було насправді.

– Дурниці це все, – сказав він. – Народ мусить знати. Та нічого він не мусить. І що цікавіше за все, не хоче він знати вашої правди. В світі ілюзій жити набагато цікавіше. І ваша справа, якщо ви письменник, не викривати давні міфи, а створювати нові.

На цьому він не заспокоївся і вдався до міркувань про те, що таке письменник, яка його роль у нашому суспільстві. І що письменнику, щоб прославитися, головне не пережити самого себе, вчасно померти і краще трагічно, як-от Пушкін, Лермонтов, Маяковський, Єсенін. Я міг би заперечити, навести приклад Толстого, але, подумавши, вирішив не сперечатися, бо у відповідь на такий приклад завжди чую зауваження з кривою усмішкою: «Але ж ви не Толстой». Авжеж, не Толстой, усі не Толсті, але ж на одному Толстому, яким би він не був, література не закінчується і ним одним не замінюється. Ну, це я так, між іншим. А стосовно віку, то, звісно, рідко