Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Малиновий пелікан 📚 - Українською

Читати книгу - "Малиновий пелікан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Малиновий пелікан" автора Володимир Миколайович Войнович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 69
Перейти на сторінку:
з ними і радів, що ми з гренками один народ, і з датами один народ, і раптом мене осяяло озаріння, що ми, власне кажучи, зі всіма народами один народ і що між нами й іншими народами, які не згодні вважати себе з нами одним народом, є одна єдина відмінність, те, що вони не розмовляють російською. І справді, у нас із ними проблем жодних не було б, якби вони не впирались і просто вивчили російську мову, тим паче, що російська мова набагато зрозуміліша за іншу. Це доказано хоча б тим, що ось у нас сто сорок мільйонів населення і майже всі, і навіть найтупіші з усіх, легко її засвоюють. Ця думка здалася мені достатньо важливою, щоб її записати, але мене сильно схиляло в сон, і я знову пірнув у забуття, сподіваючись не забути до пробудження того, що я побачив. Але забути я не міг, бо і вві сні мені снилась Гренландія і її тріумфуючий в передчутті високих російських пенсій гренландський народ. Уві сні я продовжував тріумфувати разом із ними, але в той же час мене непокоїла думка, а що ж ми будемо з цією територією робити? Запрошувати туристів? Бити моржів? Возити з неї сніг для лижних трас у Сочі?

Прокинувся знову від різкого гальмування. Мене притисло до спинки крісла. А кліщ мій, як мені здалося, по інерції просунувся в мене іще глибше.

– Що? – запитав я. – Що іще стало нашим? Нова Зеландія?

– При чому тут Нова Зеландія? – запитала Зінуля.

– Ну, якщо ми взяли Гренландію.

– Ми? Гренландію? Петро Ілліч, що це ви кажете?

– А що я такого кажу? Хіба ми не взяли Гренландію?

– Та як ми могли взяти Гренландію? Ви уявляєте, де Гренландія, а де ми?

Я впав у задумливий стан і перебував у ньому хвилину-дві чи навіть більше, а потім витряснувся із нього і запитав:

– І що, і ви хочете сказати, що ми нічого такого не брали?

– Навіщо ж впадати у крайнощі? Чому вам потрібно обов’язково, щоб ми взяли Гренландію або нічого? Ні, Гренландію ми не брали і брати не збиралися, бо вона велика, холодна, вкрита льодами і нікому не потрібна, навіть самим гренландцям. А ми взяли Крим.

– Крим? – перепитав я.

– Авжеж, Крим. Він не такий великий, як Гренландія, зате в ньому тепло, в ньому Чорне море, в ньому Ялта, Алупка, Алушта та інше. В ньому пляжі, пальми і кипариси. А ви кажете Гренландія.

– Він сплутав, – сказала Варвара.

– Дивно, – сказала Зінуля. – Як можна сплутати Гренландію з Кримом. Петро Ілліч! – гукнула вона мені у вухо.

Я здригнувся від несподіванки.

– Тут оборудка одна є!

– Та не кричи ти, я не глухий. Яка ще оборудка?

– Чоловік просить підкинути. Не заперечуєте?

– Також із кліщем?

– Та ні, з рушницею. Йому до Курського вокзалу, це практично по дорозі. Візьмемо?

– Як це візьмемо? – запитав я не без подиву. – Ви ж «швидка допомога», везете хворого.

– Ну, хворого, хворого, але не такий ви уже й хворий, – сказала Зінуля. – А це ж практично по дорозі. Зробимо невеликий гак, вам шкода?

– Річ не в тім, що шкода – не шкода. Але «швидка допомога» не для того існує, щоб возити абикого і будь-куди. Ви мене мусите в лікарню доставити. Ми ж втрачаємо час, за який мене можна ще врятувати.

– Ой, та чого ви турбуєтесь? У енцефаліту інкубаційний період сім днів. Уже за сім-то днів ми вас так чи інакше доставимо.

На жарт про сім днів я змовчав, але пробурмотів, що це не справа «швидкої допомоги» займатися приватними перевезеннями.

Зінуля сперечатися не стала.

– Згодна з вами, не справа. Але якби ви знали, які у нас зарплати, ви б здивувались, що ми взагалі ще з хворими маємо справу. Але ми зараз зробимо невеликий гак, Павлик грошиків підзаробить і мені шоколадку купить.

Другий Іван Іванович

Я здався, і в машину вліз дивний чоловік у громіздких чоботах, камуфляжному пуховику і чорній в’язаній шапці, насунутій на очі. В руках новий пасажир справді тримав рушницю, але не мисливську, а якусь дуже великого калібру, можливо, навіть протитанкову. Вліз у машину, рушницю приткнув у кутку зі словами «обережно, заряджена», потім обійшов усіх з протягнутою для привітання рукою, представляючись:

– Іван Іванович. – І не чекаючи відповіді, кожному сказав: – Дуже приємно. – Після чого сів у крісло поряд зі мною і закурив. На зауваження моєї дружини, що тут курити не передбачено, він пред’явив їй посвідчення, де було написано, що носій його має особливі повноваження і йому дозволяється робити усе, що завгодно, де завгодно, і представники влади на місцях зобов’язані усіляко сприяти йому в цьому.

Ми з дружиною цьому дуже здивувалися, бо ніколи ще подібних документів не бачили, і я став Варварі підморгувати, щоб вона, раз така важлива птиця до нас залетіла, з нею не зв’язувалась. Але Варвара, вона ж, ви ж знаєте, відчайдух. Зовсім не збентежившись цією дурнуватою ксівою, вона тут-таки заявила пред’явникові, що раз він такий важливий повноважний уповноважений, йому варто їздити на персональному «мерседесі» з мигалкою, а то й навіть на бронетранспортері, та хоч би й у танку, і там, якщо йому не хочеться довго жити, він може курити, пити, нюхати, колотися при повному потуранні решти пасажирів і місцевої влади. А тут жодної влади, окрім неї, Варвари, немає, і вона йому не дозволить курити при хворій людині. Я чекав, що він стане грубити, але Іван Іванович якось знітився, з’їжився і тільки сказав:

– Треба ж, які люди пішли, педантичні!

Хотів, напевне, сказати чутливі чи розпещені, але сказав «педантичні» через брак запасу слів.

– Педантичні, – повторив. – Одна сигарета. Що в ній поганого?

– Нікотин, – сказала Варвара. – Одна крапля нікотину вбиває коня.

– Дурня якась, – пробурмотів Іван Іванович. – Щоб це доказати, треба спочатку коня курити навчити.

Однак сигарету загасив. Стис двома пальцями кінчик, поплював на нього і недопалок обережно поклав під плащ у бокову кишеню. Помовчав, потім поцікавився у мене:

– А ви також на Курський?

– Та ні, – кажу, – не на Курський.

– На Казанський?

– Ні, не на Казанський.

Він перерахував усі вокзали, на кожне запитання я відповідав заперечно. Він взявся перебирати аеропорти: Домодєдово, Шереметьєво, Внуково…

– Та ні ж, – кажу, – ні. У «Скліф» квапимося.

– У «Скліф», у лікарню? – запитав він здивовано і перейшов на «ти». – Так ти чого, «трьохсотий», чи як?

Тут Варвара знову втрутилась, сказавши, що я не трьохсотий, а перший і

1 ... 26 27 28 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малиновий пелікан"