Читати книгу - "Малиновий пелікан"

У людини, яка не вірить брехні, призначеної для народу, є вибір з двох можливостей: 1) казати, що вона цій брехні не вірить, і тим самим накликати на себе гнів держави, а то й самого народу; і 2) робити вигляд, що вона всьому цьому вірить, і самій брехати, що вона цьому вірить, і якщо вона буде так прикидатися, то зрештою стане таким самим брехуном непідробним, як ті, хто спочатку брехали їй.

Окуджава колись написав: «Дурнем бути вигідно, та не дуже хочеться, бути розумним хочеться, та скінчиться биттям…» А як на мене, то навпаки. Я знав людей, які хотіли бути дурнями, але у них це не завжди виходило. Бо вони були недостатньо розумними. По-справжньому розумним був той, хто умів приховати свій розум так, що дійсно виглядав дурнем. Але іноді приховував так уміло, що зрештою ставав дурнем непідробним.

– А я ось, знаєте, – каже Зінуля, – буває, прокинуся вранці і думаю, чому тобі, Зінка, так пощастило, що ти народилась не де-небудь, а в Росії, найкращій країні. Ви згодні зі мною?

– А ви в інших країнах бували?

– Була в Туреччині і Болгарії.

– І все?

– І достатньо. Нічого хорошого там немає. А наша країна, це ж які простори! Це поля, ліси, ріки, озера. В цілому світі немає такої природи і немає такого народу. Ви згодні зі мною?

– Я-то згоден, – сказав я. – Але був один чоловік, який вважав інакше. Він сказав: «Здогадав мене чорт з моїм розумом і талантом народитися в Росії».

– І хто був цей дурень?

– Пушкін.

– Тоді вибачте, – просто сказала Зінуля, а я заснув.

І наснилось мені, що я Пушкін, сиджу за комп’ютером, пишу про кліща, і раптом з’являється Пущін і каже мені:

– Сашок!

Я кажу:

– Чого тобі?

– Чував, ми острів взяли.

– Який острів?

– Великий.

– Дуже великий?

– Більшого не буває.

Прокинувшись, бачу, ніякого Пущіна немає, я в машині, машина стоїть. Зінуля танцює, ляскає в долоні і в такт своєму танцю вигукує: «Гренаша! Гренаша! Гренаша!» І Паша кричить: «Гренаша!» – і в такт своїм крикам натискає на клаксон. Я став міркувати, що за Гренаша? Гренада, чи що? Ні, вони кричать – Гренаша. Я дивився то на одну, то на другого, перевів погляд на Варвару, яка також дивилась на них з подивом, а зустрівшись поглядом зі мною, знизала плечима і показала мімікою, що сама до цього шалу не причетна. А ці продовжували біснуватися й вигукувати: «Гренаша!» Тут Зінуля помітила, що я прокинувся, й кинулася до мене з криком:

– Петро Ілліч! Вітаю! – міцно обняла мене і, не соромлячись присутності Варвари, від усієї душі поцілувала в губи, та так смачно, що коли б я був молодшим, ой, як би я на це відреагував, навіть не можу вам сказати. Але тут я просто здивувався, поглянув на неї, нічого не усвідомлюючи.

– Що? – кажу. – З чим? Знову колесо прохромили?

– Та яке там колесо, Петро Ілліч! – закричала Зінуля. – Та як на мене, нехай вони усі чотири прохромляться, але Гренландія наша.

Я кажу:

– Що-о?

Вона мені:

– Острів Гренландію знаєте?

– Чув, – кажу. – Колись в школі вчив. Великий острів, найбільший у світі, належить Данському королівству.

– Належав. А тепер приєднали до Росії.

Я кажу:

– Знову марення? Симптом бореліозу чи енцефаліту?

– Точно, – підтвердила Варвара, – у всієї країни енцефаліт і запалення мозку.

– Може, це й так, – погодилася Зінуля, – але Гренландія наша.

І відразу вона і Паша, захлинаючись і перебиваючи один одного, стали мені розповідати про загін ввічливих чоловічків, які, доки я спав, перевдяглися в зелене, висадилися в Гренландії і влаштували флеш-моб з метою захистити острів від данської фашистської хунти, що збиралася влаштувати поголовний геноцид гренландців, яких ми любовно називаємо гренками. Оскільки Гренландія острів великий, а нападати на нього, а тому й обороняти його ніхто не збирався, зелені чоловічки захопили його без єдиного пострілу. Як тільки це сталося, усі гренки збіглися на площу, але не для спротиву, а для того, щоби поглянути на цих відважних російських визволителів, бо до цього жодних визволителів не стрічали. Визволителі ж повідомили гренкам, що їх острів оголошується священною і неділимою територією Російської Федерації, а вони всі оголошуються російськими громадянами. Вони, було, завагалися і стали задавати визволителям недоречні запитання на їх місцевому наріччі, але коли їм оголосили, що їхні зарплати і пенсії сильно зростуть, вони, не дотямивши, що зростання відбудеться в рублях, дружно проголосували «за» і тут-таки заговорили російською.

Прослухавши цю інформацію, я ввімкнув свій айпед, вийшов в інтернет, знайшов чергову передачу Владилена Індюшкіна, в якій знову брали участь Семигуділов, Поносов, Владик Коктейлев, два гренки – утікачі з Гренландії, і один проросійський данець, чи по-нашому дат. Від них я дізнався подробиці. Виявляється, гренки упродовж багатьох років страждали від того, що їх пригноблювали дати, забороняли їм вільно розмовляти російською, яку вони дуже любили, хоча ніколи не знали. Коктейлев навів незаперечний історичний факт, що гренки – це такі самі росіяни, як і ми, і відрізняються від нас лише тим, що спілкуються іншою мовою. На що Поносов заперечив, що і дати – це так само такі ж росіяни. І як тільки ми їх звільнимо від них самих, вони заговорять російською і будуть щасливі. Потім всі ці люди взялися за руки, до них приєдналися і глядачі, і всі стали водити хоровод, голосно повторяючи: «Ми і гренки – один народ! Ми і гренки – один народ!»

Таке тріумфування настало і в нашій машині. Зінуля з Пашею взялися за руки, а до них приєдналася, на мій подив, і Варвара, і вони стали кружляти всередині машини, повторяючи слова: «Ми і гренки – один народ! Ми і гренки – один народ!» Я спершу дивився на них, як на божевільних, але відчув, що й мене охопило таке ж радісне піднесення. І забувши, куди й навіщо я їду, я вклинився в їх хоровод і, ставши між Варварою й Пашею, також став кричати: «Ми і гренки – один народ!» Разом із ними я викотився з машини і опинився у великому натовпі тріумфуючих громадян, які являли собою факельну ходу чи точніше бурхливий карнавал з факелами. Багато тисяч людей, обтікаючи нашу машину, йшли невідь-куди, пританцьовуючи і співаючи веселі пісні. Над їх головами розвівалися портрети любимого ними Перодера і транспаранти з лозунгами «Ми і гренки – один народ!». Я також ішов разом