Читати книгу - "Засліплення"

Кін так навчився ходити наосліп, що став у цьому ділі неабияким майстром. Минуло три-чотири тижні, і він дуже швидко знаходив уже все, що хотів, не вдаючись до обману й хитрощів, зі справді заплющеними очима, жодна пов’язка не зробила б його сліпішим. Цей інстинкт не полишав його навіть на драбині. Кін розставляв її саме там, де було потрібно. Він хапав її з обох боків чіпкими довгими пальцями й навпомацки брався щаблями нагору. Стоячи там, а потім спускаючись униз, рівновагу він утримував також завиграшки. Труднощі, яких Кін, коли бував видющим, ніколи не долав цілком, позаяк ставився до них байдуже, тепер він усував мимохідь. Так, наприклад, у стані сліпоти він навчився користуватись ногами. Колись вони заважали йому, щойно він починав рухатись; як на свою довжину вони були надто тонкі. Тепер ноги ступали твердо й упевнено. Вони немовби поповнішали, обросли м’язами й жиром, він міг на них покластися, вони стали його опорою. Ноги бачили замість нього, сліпого, а він натомість допомагав їм, колись немічним, своїми новими ногами, кращими.

Від декотрих своїх звичок Кінові довелося відмовитись, поки він не був цілком певний у зброї, яку викував собі з власних очей. Вирушаючи вранці на прогулянку, він уже не брав із собою теку, набиту книжками. Коли він на цілу годину нерішуче застигав перед полицями, його погляд міг легко впасти на лиховісну трійцю, — так він називав це меблеве тріо, яке покидало його свідомість, на жаль, дуже повільно. Згодом власні успіхи додали йому сміливости. Хвацько й наосліп наповнював він теку. Коли те, що в ній опинялося, раптом переставало його влаштовувати, він її спорожнював і добирав книжки наново, мовби нічого й не змінилося — він, бібліотека, майбутнє і виважений, практичний розподіл часу.

Принаймні в своїй кімнаті владарював він. Наука процвітала. Вчені статті грибами виростали з його письмового столу. Колись Кін, щоправда, сам глузував зі сліпих і зневажав їх за те, що вони, попри цей ґандж, тішаться життям. Та щойно він поміняв свою упередженість на певну перевагу, відповідна філософія знайшлася сама собою.

Сліпота — це зброя проти часу й простору; наше існування — суцільна, жахлива сліпота, якщо не брати до уваги тієї мізерії, яку ми пізнаємо за допомогою своїх нікчемних почуттів — нікчемних і за своєю суттю, і за тим, як далеко вони сягають. Панівний принцип усесвіту — сліпота. Завдяки їй співіснують речі, що були б неможливі, якби вони бачили одні одних. Сліпота дає змогу уривати час там, де ти не годен дати йому раду. Що таке, скажімо, спора, як не часточка життя, до слушної нагоди огорнена сліпотою? Уникнути часу, цього континууму, є тільки один спосіб. Час від часу не бачачи його, ти розламуєш його на частини, по яких його й знаєш.

Кін сліпоти не винаходить, він лише користається з неї, цієї природної можливости, завдяки якій живуть видющі. Хіба люди не послуговуються нині всіма видами енергії, що їх вони опановують? Яких можливостей люди ще не прибрали до рук? Телепні орудують електрикою й складними атомами. Утворення, що їх ніхто не бачить, бо всі вражені сліпотою, сповнюють Кінові кімнати, пальці й книжки. Ця задрукована сторінка, зрозуміла й розчленована, як жодна інша, — насправді пекельне нагромадження шалених електронів. Якби він усвідомлював це завжди, літери, мабуть, танцювали б перед його очима. Пальці відчували б тиск цього лиховісного руху, мов легенькі уколи голкою. За день він долав би сякий-такий рядок, не більше. Це його право — перенести сліпоту, в якій він знаходить захист від таких чуттєвих ексцесів, на всі перепони в житті. Меблів для нього не існує так само, як не існує безлічі атомів у ньому самому й навколо нього. «Esse регсірі», бути — це відчувати; чого я не відчуваю, того не існує. Лихо слабким створінням, які пускаються берега й бачать усе поспіль!

З цього логічно й незаперечно випливало, що Кін сам себе в жодному разі не ошукував.

Ласкава пані

У Терези впевненість також щотижня зростала. З трьох її кімнат меблі стояли тільки в одній, у їдальні. У двох інших їх ще, на жаль, не було. Саме в них вона й крутилася, щоб не зношувалися меблі в їдальні. Звичайно Тереза стояла під дверима, що вели до його письмового столу, й підслуховувала. Годинами, по цілих півдня стовбичила вона там, припавши очима до щілини, крізь яку анічогісінько не було видно, виставивши в його бік лікті, без стільця, на який можна було б зіпертися, розраховуючи тільки на себе та свою спідницю, й чекала — вона добре знала чого. Тереза ніколи не стомлювалась. Вона застукувала його, коли він починав розмовляти, хоч був і сам. Дружина була для нього надто погана, тож він і розбалакував з порожнечею, так йому й треба. Перед обідом і вечерею вона переходила на кухню.

За роботою, далеко від Терези, Кін почувався добре й був задоволений. А вона майже завжди була поруч, рівно за два кроки від нього.

Щоправда, іноді в нього зринала думка про те, що вона виношує якусь тираду, спрямовану проти нього. Але Тереза знай мовчала й мовчала. Він поклав собі один раз на місяць перевіряти, як у її кімнатах зберігаються книжки. Від крадіжки книжок не гарантований ніхто.

Одного дня, годині о десятій — їй саме було так добре все чути, — він, рішуче налаштований на інспекцію, нагло розчахнув двері. Тереза відскочила назад і трохи не впала.

— Що за манери?! — вигукнула вона, знахабнівши від жаху. — Люди стукають, коли входять. Можна подумати, що я зі своїх кімнат підслуховую. Навіщо мені підслуховувати? Коли чоловік одружений, то вже дозволяє собі що завгодно. Тьху! Тут більш нічого й не скажеш. Яка невихованість, тьху!

Як, він має стукати, щоб увійти до власних книжок?! Ганьба! Сміх! Безглуздя! Та вона з глузду з’їхала. Пора вже дати їй ляпаса. Може, прийде до тями.

Він уявив собі сліди від своєї п’ятірні на її товстій, угодованій,