Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– Ой, Аслане! – сказала вона. – Як гарно, що ти прийшов.

– А я увесь цей час був тут, – відповів Лев. – Ось тільки щойно ти зробила мене видимим.

– Аслане, – сказала Люсі майже з докором. – Ти, мабуть, глузуєш із мене. Хіба ж маленькій дівчинці таке під силу?!

– Виходить, що так, – відповів Аслан. – Коли вже я створив закони чародійства, то мушу й сам підкорюватися їм. – Він трохи помовчав, а потім додав: – Дитя моє, а чи не займалася ти часом тим, що зветься підслуховуванням?

– Підслуховуванням?!

– Так, за своїми шкільними подружками.

– А, он що! Та хіба ж це підслуховування? Це ж звичайне чародійство!

– Шпигувати за допомогою чародійства аж ніяк не краще, ніж шпигувати, скажімо так, звичайними засобами. Здається, ти хибної думки про свою подругу. Вона, може, духом і слабка, але ж вона любить тебе, просто знітилася у присутності старшої дівчинки і сказала не те, що думала, а те, що від неї чекали.

– Але як я можу пробачити їй те, що вона про мене казала.

– У тому й річ, що не зможеш.

– От яке лихо, – сказала Люсі. – Виходить, я сама все й зіпсувала… Здається, ти ведеш до того, що ми з нею могли б залишитися подругами на все життя, але тепер це неможливо?

– Дитя моє, – відповів Аслан. – Пам’ятаєш, що я колись казав тобі? Не бідкайся над тим, що могло трапитися, коли вже сталося по-іншому.

– Так, Аслане, пам’ятаю. Тоді скажи мені…

– Сказати що, моє серденько?

– Скажи, чи буде в мене нагода хоч коли-небудь іще раз прочитати казку, у якій усе було так добре, а я її геть забула. Скажи мені, Аслане, скажи!

– Я розкажу тобі її сам. Але на це підуть довгі роки. А тепер ходімо-но! Господар цього дому, мабуть, уже зачекався нас.

Розділ 11

Тупотупи знаходять своє щастя

Слідом за Великим Левом Люсі попрямувала до коридору й майже тієї самої хвилини побачила старезного дідугана в червоній хламиді, що босоніж простував їм назустріч. Сиву його голову вінчав вінок дубового листя, борода сягала пояса, а спирався він на чудну різьблену палицю. Побачивши Аслана, він низько вклонився і мовив:

– Вітаю тебе, повелителю, у найбільш занедбаному з твоїх володінь!

– Невже втомився ти, любий Коріакіне, правити найбезпораднішими з усіх підданих, яких тільки можна було знайти і яких ти одержав від мене?

– Ні, – відповів чаклун. – Авжеж, клепок у них, як на те, не вистачає, та, з іншого боку, вони напрочуд нешкідливі. По-своєму, я навіть встиг до них прив’язатися. Та іноді, чого вже таїти, я чекаю й ніяк не дочекаюсь, коли ж настане той день, коли ними буде керувати здоровий глузд, а не буденні чари.

– На все свій час, Коріакіне, – відповів на те Аслан.

– Так, на все свій час, Аслане, – погодився чаклун. – То чи не час і тобі з’явитися перед очі своїх підданих?

– Аж ніяк, – відповів Лев із глухим фуркотом, у якому, як здалося Люсі, чувся сміх. – Вони б перелякалися настільки, що, мабуть, утратили б останні залишки глузду. Ні-ні, ще не одна зірка доживе свого віку та знайде спочинок на одному з малих островів, доки твій народ подорослішає настільки, аби побачити мене. До того ж іще до заходу сонця я маю бути дуже далеко, у Кейр-Паравелі, де тимчасово посідає трон славний малий на ім’я Тиквік, який тепер, мабуть, місця собі не знаходить, чекаючи або на повернення, або хоч на звістку від справжнього володаря країни короля Каспіана. Я розповім йому, Люсі, про всі наші пригоди. І, Люсі, будь ласка, не роби таку сумну міну – незабаром ми зустрінемося знов.

– Незабаром? – як луна перепитала Люсі. – Але коли саме настане те «незабаром»?

– Для мене будь-який час «незабаром», – тільки й мовив Аслан і… залишив Люсі наодинці з чаклуном.

– Пішов, – зітхнув собі чаклун, – а нам що залишилося? Сум і печаль… Ось так завжди, і ніяк його не втримати, бо він тобі не якась там свійська тварина чи навіть цирковий лев… До речі, чи сподобалася тобі книга?

– Місцями, – не вдаючись до подробиць відказала Люсі. – А ви… що ж – увесь цей час, виходить, знали, що я тут?

– Авжеж, знав: ще коли дозволив розтелепам-тупотупам зробитися невидимими, я й тоді знав напевне, що настане такий день, коли ти прийдеш їх розчаклувати. Ось тільки не знав, коли саме. Зрозуміла річ, що й сьогодні зрання я теж пильно виглядав на тебе й від тієї напруги, треба визнати, навіть закуняв… А хто ж знав, що мене вони також перетворять на невидимку, а мене від цієї невидимості, правду кажучи, така втома бере, що повіки самі злипаються… е-хе-хе… Ось бачиш, досі на сон тягне. Ой, а ти ж, мабуть, уже й зголодніла – усе над книжками та над книжками…

– Є таке, – визнала Люсі. – Бо слідкувати за часом було якось ніколи.

– Ходімо, – кивнув головою чаклун. – Це для Аслана будь-який час – то мить, а в моєму домі для зголоднілих гостей будь-який час – то час обідати.

Із тими словами він почовгав коридором далі й відчинив перед Люсі одні з багатьох дверей. Люсі опинилася у невеликій, але затишній кімнаті, де було багато сонця і квітів. Коли вона ввійшла, то стіл – і в цьому вона могла поклястися – був порожнім, мов виметений. Та лише чарівник мовив таємне чарівне слово, як на столі з’явилися і скатертина, і посуд зі столовим сріблом, і різноманітні страви.

– Сподіваюся, тобі сподобається, – знизав чаклун плечима. – Я навмисно загадав страви, до яких ти звикла змалку в рідній країні, а не ті, якими тебе через силу частували.

– Ой, дуже мило з вашого боку! – мовила Люсі, дивлячись на стіл, і аж ніяк не покривила проти правди. А був тут справжній омлет, як то кажуть, просто з жару, холодна печена баранина із зеленим горошком, суничне морозиво, прохолодний лимонад і чашечка гарячого запашного шоколаду. Сам чаклун до тих ласощів навіть не торкнувся – їв лише хліб і пив вино. Нічого зловісного чи лячного в чаклуні Люсі, як не придивлялася, так і не