Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Так, — здивовано озвалась я.

— Довго мені ще чекати? Ти запізнилась на заняття.

Робити нічого, довелося відкласти думки про Інгрід на потім. Піднявшись по сходах на другий поверх, я роззирнулась і побачила нового вчителя. Він стояв у коридорі біля відчинених дверей і чекав на мене.

Він був молодим або, принаймні, виглядав дуже молодо — можливо, трохи старшим за мене. Він не виглядав, як воїн або маг. Скоріше, як музикант або актор — витончені руки, біла сорочка з оборками, костюм-трійка в стилі денді. Темне хвилясте волосся хаотично, але від цього ще більш елегантно відкинуте назад, а з-під нього визирали ледь загострені вуха. Він оглядав мене з не меншою цікавістю, ніж я — його.

— Вибачте... — почала було я, але він лише відмахнувся.

— Не будемо витрачати час.

Його голос скидався на м’яку і приємну мелодію, що знову нагадало мені про музиканта. Витягнувши руку в бік прочинених дверей, він запросив мене всередину.

Кабінет наставника мало чим відрізнявся від нього самого. Попід стіною стояв невеликий диван, оббитий червоною розшитою тканиною в стилі дев’ятнадцятого сторіччя. Навпроти стіл на тонких ніжках, а за ним — вікно, обабіч якого звисали темно-червоні портьєри. Підлогу вкривав того ж кольору ворсистий килим. Свічки у вишуканих золотих канделябрах і портрети на стінах доповнювали атмосферу.

Не кабінет, а будуар англійської королеви.

— Прошу, проходь, — більше не сердячись, озвався молодик.

Я опустилась на диван і стиснула руки в кулаки на колінах. Я ніяк не могла уявити, як в таких умовах і з таким вчителем навчуся керувати своєю силою.

Він опустився поруч, але на відстані, розвернувшись до мене корпусом. Я напружилась. Погляд мимоволі зупинився на незвичайних вухах. Він помітив це й всміхнувся.

— Мене звати Крістіан. Я родом з Альвгейму — землі світлих ельфів. Лейф пояснив тобі, що ми будемо робити?

— Він сказав, що ти... тобто ви навчите мене основам магії, — ніяково відповіла я.

— Можеш звертатись до мене на «ти», — легковажно махнув рукою Крістіан. — Я ще не настільки старий, і, найголовніше, не почуваюся таким.

Я посміхнулась, а він тим часом продовжив:

— Отже, магія. Мені сказали, що ти — не зовсім звичайна валькірія.

Я кивнула, одразу спохмурнівши.

— Батько пообіцяв мене Одіну.

При згадці про це темні почуття сколихнулись у душі, але наступні слова Крістіана не дали мені в них потонути.

— І твоя мати — не валькірія, — задумливо мовив він, скануючи мене з голови до ніг. Помітивши моє здивування, він пояснив: — Якби це було так, ми б знали. Вона була людиною?

— Наскільки я знаю, так, — знизала плечима я. — Батько казав, що вона померла при пологах.

— Ди-ивно, — протягнув наставник. — Я думав, в сучасному Мідгарді таке майже не трапляється?

Я завмерла, лише тепер задумавшись. Раніше я ніколи не мала справи з молодими матерями або вагітністю, тому не знала нюансів. Але дійсно — в двадцять першому столітті ризик померти під час пологів дорівнював практично нулю.

В душі сколихнулася надія, але я відклала роздуми про це на потім. Зараз же Крістіан плеснув у долоні, змінюючи тему.

— Але ми відволіклися. Відтепер твоє земне життя не має жодного значення. Ти — більше не людина, і, найімовірніше, ніколи нею й не була.

Від байдужості його слів по спині пробіг холодок.

Коли він попросив розповісти про себе, я зітхнула. Довелося вкотре переказувати про своє минуле. Крістіан слухав уважно і не перебивав. Його очі заблищали при згадці про те, як я заблокувала свою силу в п’ятнадцять років.

Щойно я закінчила розповідь, він закинув руку на спинку дивану і сперся на неї з таким виглядом, ніби виграв в лотерею. Я посовалася, але місця позаду більше не було — тільки якщо я не збиралася падати на килим.

— Це ж треба, який діамант, — пробурмотів він, знову скануючи мене очима. — Сама всьому навчилася — без наставників і поводирів. Сама приспала власні сили на кілька років. А потім вони проявилися в потрібний момент...

— Думаєш, це було передбачено з самого початку? — спитала я, згадуючи пророцтво.

На губах наставника заграла хитра посмішка, коли він встав і підійшов до вікна. Визирнувши, перевірив положення сонця, що ледь пробивалося крізь тонкий шар хмар, і лише тоді відповів:

— Ні. Думаю, що ні.

Я нахмурилась, не розуміючи, але Крістіан більше нічого не додав. Натомість він повернувся до мене і голосом, в якому прослизнули азартні нотки, заявив:

— Теорія — це так нудно. Як щодо практичного заняття? Що скажеш?

Я й собі підвелася, відчуваючи, як в душі сколихнулася цікавість.

— Що мені робити?

Опустившись на дивовижно чистий килим і схрестивши ноги, як на занятті з Олафом, я поглянула на Крістіана. Він віддзеркалював мою позу, а обабіч нас на підлозі вже стояли дві високі свічки у підсвічниках. Він клацнув пальцями, і вони спалахнули.