Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Хоч я й сказав, що теорія — це нудно, — почав молодий учитель, — але дещо пояснити все ж таки доведеться.

Я кивнула, приготувавшись слухати.

— Природа магії невіддільна від оточуючого простору. Всі світи і навіть Іггдрасіль пронизані нею. Вона в повітрі, яким ми дихаємо, у воді, яку ми п’ємо. В їжі, яку їмо. Дехто може нею керувати, але більшість — ні.

— А ти?

— Я можу, — самовдоволено всміхнувся Крістіан. — Але зараз не про мене. До чого я веду: магія є в кожному з нас. І в тобі теж. Ти відчуваєш її достатньо сильно, щоб керувати, а отже, можеш розвивати.

— Але що, як я не зможу її приборкати? — спитала я, досі сумніваючись.

— Магія — не собака на повідку, — підняв брову він. — Це кінь з віжками, який везе тебе туди, куди ти захочеш. З нею потрібно бути терплячою і спокійною, щоб вона тебе слухалась. Проте, звісно, ніхто не приборкує її за один день.

Зненацька в кабінеті запалали усі свічки. Крістіан досі не відводив від мене погляд, і я всміхнулась. Схоже, він любив ефектні трюки.

— Отже, з теорією закінчили. Спокій і терпіння — пам’ятай про них.

Коли я кивнула, він вмостився зручніше і більш зібраним голосом наказав:

— Випрями спину — ніщо не має заважати диханню. Поклади руки так, щоб тобі було зручно. Добре. А тепер заплющ очі й зазирни у себе.

Опустивши повіки, я розслабила плечі й пішла за голосом Крістіана. У вухах застукав пульс. За повіками спалахнуло світло.

— Магія в тобі, — неголосно продовжував давати настанови він. — Вона циркулює у твоїй крові, тече у венах і артеріях. Відчуваєш?

— Так, — прошепотіла я, здригнувшись від сили, що тільки й чекала, коли я зверну на неї увагу.

— Якого вона кольору?

— Жовтого... ні, майже білого.

— Гаразд. А тепер торкнися її. Познайомся з нею.

Щойно я зробила саме це, як тіло здригнулося, мов від удару. Це було наче вода, що прорвала дамбу. Вона тиснула, вириваючись назовні. Тіло застигло, мов кам’яне. Я не могла поворухнути й пальцем. В душі поселився страх.

Не в силах виносити потужність магії, я розплющила очі, але все одно не бачила перед собою нічого, окрім сліпучо-білого світла — так, ніби довго дивилася на сонце.

— Крістіане... — прошепотіла я онімілими губами, перш ніж світло змінила непроглядна темрява. 

— Єво! Єво!

Смикнувшись, я розліпила повіки і закліпала. Виявилось, я лежала на підлозі, завалившись набік. Крістіан, стоячи на колінах, обережно поплескував мене по щоках, намагаючись привести до тями. Помітивши, що я розплющила очі, він полегшено видихнув.

— Я зомліла?

Я нахмурилась, підводячись на лікті. Тіло швидко відновлювалося, і я вперше подякувала своїм новим здібностям.

У відповідь очі Крістіана блиснули від задоволення. Він сів, роздивляючись мене, мов рідкісний експонат, і всміхнувся.

— Навчати тебе буде... захоплююче.

— Що сталося? — спитала я, приймаючи з його рук вишуканий кришталевий келих на тонкій ніжці. Відпивши води, віддала його назад.

— Я попросив лише торкнутись сили, а ти стрибнула в неї, мов у море, — суворо нагадав наставник, залишаючи келих на столі за своєю спиною. — Але це нічого, все приходить із досвідом. Я теж в перші дні надто сильно старався.

Впевнившись, що зі мною все гаразд, Крістіан погасив свічки, звівся на ноги і простягнув мені руку, допомагаючи встати.

— Зате це означає, що в тобі закладені значно більші сили, ніж у більшості валькірій. Якщо їх розвивати, можна досягти могутності. Але для цього потрібно займатися регулярно і не шкодувати себе. Ти готова?

Згадався перевертень, якого я зустріла першого дня. Він теж казав щось про могутність. І якщо моя фізична сила була заслабка, щоб захищатися...

— Готова, — рішуче кивнула я.

Крістіан у відповідь схвально посміхнувся.

— Чудово.

***

Вийшовши надвір, я одразу рушила до тренувальних майданчиків. Та, обійшовши мало не все поле, зітхнула — Асгейра тут не було.

І що тепер робити? Де мені його шукати? Я навіть не знала, де він живе.

— Асгейре! — тихо покликала я, вдруге за день відчуваючи себе несповна розуму.

Добре, що мене хоча б ніхто не чув — валькірії тренувалися ближче до школи, а я забрела на інший край поля.

В небі вже знайомо загуркотіло. Я підняла голову, розглядаючи сувору красу темних грозових хмар, що насунули на небо, аж тут переді мною виник сам Асгейр. Його обличчя випромінювало гнів, а рука утримувала меч напоготові.

— Де...? — прогримів він, оглядаючись у пошуках імовірної загрози.

Дівчата вдалині покидали тренування і з цікавістю витріщились на нас.

— Ні, ні! — поспішила заспокоїти його я. — Я в безпеці, на мене ніхто не нападав.

Востаннє обвівши поглядом наше оточення, Асгейр махнув мечем, і той зник. Нахмурившись, підійшов ближче.