Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Знуджені артисти цирку. Супергерої. Нерішучі самогубці. Санта-Клаус — правда, на день раніше. Ну і, звісно, готельні злодії.　

У цей момент світло в кімнаті 117 вимкнулося, і Трістан, який уже майже досяг вікна кімнати 118, нерухомо застиг на стіні. Місяць повільно зайшов за хмару, та все ж силует Трістана було добре видно на світлому фасаді будинку. Тієї ж миті вікно кімнати 117 відчинилося. Зараз було занадто темно, щоб розпізнати, чи це справді був охоронець Єгорових, але я бачила запалений кінчик сигарети й чула запах диму. Я запитувала себе, чи він і Трістан побачили б мене, якби подивилися вниз, чи я була для них просто чорною плямою на снігу? Так чи інак, у мене не було причин почуватися винною, адже це не я стояла попри заборони на карнизі й не я курила в кімнаті, де це заборонено. Та, незважаючи на це, я не могла зрушити з місця. Та й Заборонена Кішка сиділа на снігу як вкопана.　

Напевно, десь за хвилину — було важко сказати, бо секунди здавалися вічністю, — сигарета полетіла донизу в сніг і погасла, а вікно знову зачинилося.

Трістан зараз же продовжив рухатися далі.　

Либонь, найрозумніше було б поводитися тихо, прослідкувати за ним і подивитися, куди він лізе. І тоді відразу ж про це повідомити.　

З іншого боку, я могла б з’ясувати це вже тієї ж хвилини. Інакше я цілу ніч не зможу заснути через суцільний рій питань у моїй голові. Коли він був прямо наді мною, біля вікна номера 119, я без найменших зусиль видала голосне «няв!», як справжня кішка.　

Трістан знову тихо застиг на стіні. Тепер, певно, він дивився на мене вниз так само, як я дивилася на нього вгору, та в темряві годі було це розпізнати.　

Я йому помахала, тоді почула тихий сміх і приголомшено слідкувала за тим, як він одним сильним стрибком досяг ринви, а потім блискавично подерся вниз по фасаду, ніби й справді був Спайдерменом. На останніх метрах із-за хмари знову вийшов місяць і тепер я могла краще бачити, як майстерно він чіпляється за краї кам’яних прикрас на куті будинку. На ньому були рукавички з наполовину обрізаними пальцями. За два метри від землі він просто стрибнув і приземлився на ноги так м’яко і спритно, наче кіт.　

Справжня кішка вирішила втекти, помчавши снігом геть. І в мене майнула думка зробити те саме.　

— Привіт, — сказав Трістан. Його зуби виблискували в місячному сяйві.　

— А, точно. Привіт, — відповіла я. — Я не хотіла заважати, хотіла тільки привітатися. Не кожного ж дня зустрінеш Спайдермена.　

— Я вже думав, ти хочеш мене заарештувати.　

Судячи з того, як звучав голос Трістана, його це добряче веселило. Він стояв спиною до місяця, його обличчя було в тіні, тому детальніше розгледіти його я не могла.　

— За що? Ти щось накоїв?　

— Наскільки мені відомо, то ні. А ти ще й досі вважаєш мене готельним злодієм?　

Ні! Звісно, що ні! Я на це не куплюся. Хіба що…　

— Так, — випалила я. — Інакше, як пояснити те, що ти посеред ночі лазиш по фасаду готелю в чорному одязі та спеціальних рукавичках.　

Трістан засміявся:　

— І що ж я вкрав?　

Він глянув униз на своє худорляве тіло.　

— Поняття не маю, — призналася я. — Можливо, я ще вчасно нагодилася. — І тихо додала: — Тому я й імітувала… кішку. Щоб ти не зробив чогось, про що б потім пошкодував.　

— Оу, — голос Трістана раптово змінився на серйозний. — Це дуже мило з твого боку, Фанні. Ти, виявляється, не просто гарненька, а ще й дуже добра.　

Так, це про мене. Або геть дурепа, бо я так легко піддалась лестощам.　

— Не хвилюйся, — продовжив він. — Я нічого не крав! Урочисто присягаю, що в жодної людини в цьому готелі нічого не зникло.　

— А з якого це дива ти тут, власне, висів? — Я показала на фасад. — Чи це твої звичні вправи після басейну?　

— Майже вгадала, — відповів він. — Лазити фасадами — це моє хобі. Та коли займатися цим вдень, то люди лякаються. Особливо мій дідусь. У нього слабке серце. Я ще кілька років тому мусив йому пообіцяти, що не робитиму нічого небезпечного. — Він витримав коротеньку паузу. — Але, на жаль, я маю дивну слабкість до небезпечних речей, — додав він потому.　

Цьому я можу повірити. А всьому, що він говорив перед тим, — десь відсотків на п’ятдесят.　

— Пані Людвіг не могла знайти свою каблучку, — сказала я повільно, з надією, що він повернеться так, що я зможу краще розгледіти його обличчя.　

Цікаво, він спеціально став спиною до місяця?　

— Старша дама, що була перед тим у басейні? — спитав він. — Перстень із рожевим каменем?　

— Ти знаєш, як виглядає перстень?　

Цьому є тільки одне пояснення. Мене накрила хвиля змішаних почуттів — розчарування і люті водночас.

— Ти справді його вкрав! Як ти міг? Ми шукали його більше години, а пані Людвіг виплакала за ним всі очі. І навіщо ти це тільки зробив? Він же не має жодної цінності!　

— Гей! — Трістан схопив мене за руку й легенько потряс. — Фанні! Я нічого не крав. Я просто помітив, що в неї був дуже гарний перстень, ось і все.　

— Хлопець, що цікавиться прикрасами старої дами? — Гарна спроба. — Це теж твоє хобі?　

Я схрестила руки на грудях. Потроху стала помічати, наскільки холодно, власне, було. Постояти при мінус п’яти на снігу, до того геть спітнівши, було чудовим способом підхопити запалення легенів. Я була близька до того, щоб перетворитися на людину-бурульку. Теплою залишалася тільки рука, за яку мене тримав Трістан. Вона буквально палала.　

— Я люблю дивитися людям на руки, — сказав він тихо. — У тебе, наприклад, дуже гарні маленькі руки, з тонкими пальцями і короткими нігтями. Ти не носиш прикрас і гризеш інколи шкірку біля нігтів, коли хвилюєшся.　

Як на зло, це була правда.　

— Мені дуже прикро, що та жінка загубила свій перстень, — продовжив він м’яко. — Якби ти хотіла, я б міг допомогти тобі знайти його.　

Я глибоко вдихнула.　

— Ти дійсно його не крав?　

Трістан послабив хватку навколо моєї руки, і за його голосом я визначила, що він знову усміхався.　

— Присягаюся життям свого дідуся. Окрім того, я можу заспокоїти тебе раз і назавжди: я занадто освічений як на готельного злодія.　

Мені від такої зарозумілості забило подих. Та цього разу я йому повірила. Принаймні на вісімдесят відсотків. Решта двадцять були просто змучені й дуже