Читати книгу - "Племінниця графа Бейлі , Маїра Цибуліна"

Вона втомилася сперечатися з кожним, хто вважав її красивою, тому припинила наполягати на своєму. Замість цього встала з пуфика і попрямувала до величезного дзеркала. Побачивши відображення красуні, настільки чарівної, яку Лілі ще не зустрічала в своєму житті, вона не відразу зрозуміла, що це була вона сама. А коли вона нарешті осмислила це, то її очі стали ще більшими, ніж були і, вона ахнула від потрясіння.

- Невже це я? - здивовано запитала Лілі чи то Кору, чи то саму себе.

- Звичайно, це ви, міс Вотерс, - відповіла покоївка, посміхаючись господині. - Невже ви справді не знали, що ви настільки гарні?

- Так, не знала, навіть не підозрювала. У пансіонаті для шляхетних дівчат при монастирі святої Марії, де я провела більше десяти років, не дозволяли тримати у себе в кімнаті навіть маленьке дзеркальце, щоб послушниці не проводили перед дзеркалом зайві хвилини. Черниці вважали, що краще для нас проводити ці хвилини в молитвах. Також не дозволялося нам обговорювати зовнішність один одного. Тому мені ніхто і не говорив, що я така красива до тих пір, поки я не вибралася зі стін пансіонату.

- Як добре, що ви вибралися з того страшного місця, міс! Такій красуні місце не в пансіонаті, серед сірих стін. Ваше місце на балах, серед розкішних дам і месьє, які будуть захоплюватися вашою красою, і які по достоїнству оцінять всі ваші дівочі принади.

- Невже я дійсно настільки красива, як говорили мій дядечко, моя бабуся, Седрік, герцог Нортон і ти, Кора?

Лілі довго крутилася біля дзеркала, розглядаючи себе в новій сукні, немов вона бачила себе вперше в житті. Адже частково це було правдою.

Снідати Лілі довелося одній, оскільки граф Бейлі кудись пішов, а леді Бейлі мала звичку не снідати. З'ївши все, що їй принесли, вона вийшла в сад. Тут пахло весною і все навколо нагадувало про це. Сонечко світило яскраво і пригрівало, як влітку. Пташки співали солодко, радуючи людські вуха. Дерева почали прокидатися після довгого зимового сну. Раптом дівчина побачила якусь волохату тварину далеко. Підходячи ближче, вона зрозуміла, що це був пес, величезних розмірів і дуже кошлатий, точно такий же, як з її спогадів. Тільки це вже не було щеня. Пес підійшов до неї і став її обнюхувати, а потім, як-ніби упізнавши, почав виляти хвостом і облизувати їй руки.

- Хороша собачка! - зраділа дівчина. - Ух, ти, маленька! - Лілі присіла біля пса, а той став облизувати їй обличчя. - Дай мені лапку, - попросила вона звіра і він слухняно протягнув їй свою величезну лапу. - Яка у тебе велика лапка! Лапище!

- Бачу, ти вже подружилася з нашим Кошлатим? - почула Лілі у себе за спиною голос дяді.

- Так, - відповіла міс Вотерс, здригнувшись від несподіванки. - Ви мене трішки налякали, дядечку.

- Вибачте мене, юна міс, - розіграв Грегор сценку, низько уклонившись дівчині. - Я не хотів вас налякати. Більше цього не повториться. Даю вам моє чесне слово кавалера.

- Дядю Грегоре, ви наді мною смієтеся, - ображено надула губки дівчина. - Хіба можна так кепкувати над бідною родичкою?

- Просто ти так мило морщиш свій маленький носик, коли сердишся, що я не встояв і вирішив тебе трошки подражнити.

«А насправді ти так мило надуваєш свої солодкі губки, - подумав про себе Грегор, - коли сердишся, що я ледве стримую себе в руках, щоб не поцілувати їх, солоденька моя!»

- Ось, це тобі, - сказав граф, згадавши про подарунок для племінниці, простягаючи їй букет білих квітів.

- Проліски! - радісно вигукнула дівчина, взявши квіти у дядька. - Де ви їх дістали? Хто-небудь із слуг їх приніс?

- Ні, я сам нарвав, - відповів граф.

- Де? - поцікавилася дівчина.

- У лісі, тут недалеко.

- Відведіть мене туди. Будь ласка, дядечко. Ну, відведіть! Я ніколи не бачила, як ростуть проліски.

Спостерігаючи за тим, як загоряються її блакитні очі від бажання побачити квіти, він не міг їй відмовити.

- Пішли, - погодився він.

- Ура! Пішли Дружочку з нами, - покликала вона за собою пса.

- Ми його всі кличемо Кошлатий. Але якщо тобі більше подобається Дружок, то нехай буде так.

Вони швидко дісталися того місця, де росли квіти. Тут їх була сила-силенна. Лілі дуже зраділа і почала бігати від дерева до дерева, збираючи проліски.

- Навіщо тобі стільки? - поцікавився граф Бейлі. - Адже у тебе ось, скільки вже є.

- Це для бабусі, - пояснила дівчина. - Вона така добра до мене. Подарувала мені стільки красивих нарядів. Ось, це на мені - одне з них. Правда, красиве?

- Так, дуже, - відповів той. - І рожевий колір тобі дуже личить. Ти така красива в ньому, як ангел.

Граф Бейлі на хвилину задивився на племінницю. Вона була настільки чарівною, як квітка лілії. Навіть її ім'я так ніжно звучало.

- Дядечко, ви мене слухаєте? - відірвала від його гріховних думок міс Вотерс.

- Прости мене, мила. Задивився. Я не можу від тебе очей відвести. Ти настільки красива!