Читати книгу - "Племінниця графа Бейлі , Маїра Цибуліна"

«І зваблива, що мені важко стримувати свої бажання у собі, - мелькнула у голові Грегора. – Хочеться тебе роздягти і цілувати усе твоє спокусливе і гаряче тіло, щоб мої поцілунки і пестощі довели тебе до такого стану, щоб ти сама мене попросила увійти в твоє цнотливе, ніким ще не тронуте лоно».

- Дядечку, що з вами?! – почув граф слова Лілі, котра не могла збагнути, чому її дядя замовк і так дивно на неї дивився весь цей час, не зводячи з неї свого незрозумілого для неї погляду. – Вам погано? Я можу щось для вас зробити?

«Зніми своє плаття і простягни свої руки до мене, - знову Грегор просив дівчину подумки, - благаючи мене зайнятися з тобою любов’ю. Попроси мене показати тобі, наскільки може бути солодким моє кохання до тебе».

- Я ще ніколи не зустрічав таких красивих дівчат, як ти, - витягнув Грегор із силою з себе ці слова, повертаючись із своїх солодких мрій до реальності. -  Мені навіть за тебе трохи страшно.

- Чому? - здивувалася та. - Хіба це погано бути красивою?

- Ні, звичайно. Просто я хочу, щоб ти була дуже щаслива.

- Дядечко, а у вас є свої діти?

- Ні. Я навіть не одружений.

- Чому?

- Може через те, що ще не зустрів дівчину, настільки мені потрібну і дорогу, без якої я не зміг би і дня прожити, - відповів Грегор, пожираючи Лілі своїм палким поглядом.

Вона була такою прекрасною в цій рожевій сукні, яка підкреслювала всі її дівочі принади, що графу довелося докласти всю свою силу волі і витримку, щоб не накинутися на неї, як звір, тут, в лісі.

«Невже цих солодких і звабливих губ ще не торкався жоден чоловік? - розмірковував він. - Як мені хочеться їх поцілувати! Вони такі рожеві, немов малина, і солодкі на смак, як ця ягода. А її груди такі спокусливі і соковиті. Як би мені до них доторкнутися і впитися в них губами! Господи, як це болісно стримувати свої бажання і пориви!»

- Візьми це, якщо зможеш, - почув граф п'янкий голос Лілі, який сам його зазивав до дії.

- Ще й як зможу. Неодмінно зможу, - сказав граф ніби не своїм голосом. - Навіть не сумнівайся в цьому.

- Що? - запитала дівчина, тримаючи руку високо, а в ній палицю; поруч неї сидів пес. - Ви щось сказали, дядечку? Вибачте, я не почула. Повторіть ще раз.

- І добре, що ти не почула, - відповів він, нарешті прийшовши до тями.

Лілі дражнила пса, граючись з ним.

- Любий, візьми палицю, - продовжувала дівчина гру. - От молодець! - хвалила вона його, коли пес вставав на задні лапи і діставав палицю з рук господині.

- Розумна собачка, - похвалив граф тварину, щоб хоч якось себе відвернути від ниючого, нестерпного болю в паху.

- Так, Дружочку, ти у мене розумний, тямущий!

Міс Вотерс взяла палицю і кинула її в сторону. Пес відразу метнувся за нею. Через хвилину він повернувся.

- Любий, що ти мені приніс? - запитала та пса, який тримав замість палиці пролісок.

Граф Бейлі розсміявся, а за ним і дівчина.

- Бачиш, Лілі, навіть пес дарує тобі квіти!

- Дякую, тобі мій зайчику! - засюсюкала вона до тварини. - Іди до мене, мій лохматенький. Я тебе поцілую.

Дівчина обхопила пса руками за шию і поцілувала його в мордочку. Граф почав ревнувати Лілі до пса. Адже він їй теж подарував квіти, а вона його за це не поцілувала. Грегор в цю хвилину був схожий на велику, скривджену дитину, яку обійшли своєю увагою, не віддавши тому по його заслугах.

Дорогою додому Лілі, як маленька дівчинка, бігала з псом, дражнила його, співала йому пісеньки і зрідка оберталася в сторону дядечка, кричачи йому:

- Доганяйте нас, дядю Грегоре!

Коли граф Бейлі з племінницею і псом повернулися додому, то сонце вже піднялося високо і почало припікати.

- Ваш маєток такий величезний і красивий, дядечку, - сказала міс Вотерс, сідаючи на лавці в саду.

Дружок пішов за дівчиною і сів біля її ніг, поклавши лапу на лапу, закохано поглядаючи на свою господиню.

- Ти диви, як він до тебе прив'язався, - мовив Грегор, сідаючи біля племінниці. - Хоча я його розумію. До тебе неможливо не прив'язатися всім серцем.

Пес голосно загавкав, ніби погоджуючись з графом.

- Дивись, він зі мною погоджується, - зрадів Грегор, погладивши пса.

- А знаєте, дядю Грегоре, - мовила Лілі, милуючись такою милою картиною, - мені все більше чомусь здається, що я тут бувала раніше, коли була ще маленькою.

Граф Бейлі припинив гладити собаку, подивившись уважно на дівчину, затамувавши подих від несподіванки.

- Я пам'ятаю цей сад, - продовжила Лілі, - пам'ятаю Дружочка. Правда, він тоді був ще цуценям. Пам'ятаю одного милого юнака, який дарував мені цукерки, кружляв мене і цілував в щічку, посміхаючись.

Грегор затамував подих, не в змозі вимовити хоча б одне слово. «Вона пам'ятає мене!» - зрадів граф, але через секунду він спохмурнів.