Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

― Зараз же погаси полум’я, виродку! Дай нам врятувати наших рідних! ― прогорланив жилавий чоловік, що був «головою» розлюченого не на жарт натовпу.

«Трясця, а якщо сокира і справді погубить їх всіх?!» ― пролунало в голові у а-Сюаня. Він тут же закричав:

― Зараз же покажися, клятий виродку! Нащо ти це витворяєш?! Нащо хочеш погубити цих людей?!

Відповідь прозвучала у його голові моторошним голосом біловолосого хлопця у масці: «Хто сказав, що я хочу їх погубити? Ти впевнений, що ця сокира і справді уб’є їх? Що, якщо вона таки безпечна?»

― Іди до чорта!!! ― закричав а-Сюань, хапаючись за голову.

У центрі вогняного круга він здавався тим іще психопатом…

― Та погасіть хтось вже цей вогонь! ― кричав хтось.

― Принесіть пісок!

― Де тут взяти пісок?! От візьми і принеси, раз така розумна!

Тут же в нестабільному натовпі розпочалися сварки:

― Нащо ти кричиш на мою дружину?! Хочеш кулака?! Хочеш?!

― Ану давай, спробуй!

― Припиніть! Припиніть негайно! Так ми ніколи не вийдемо звідси! ― хтось зробив спробу заспокоїти цих двох, та це ще більше їх розлютило.

Бам! Той чоловік таки вгатив іншому за образу своєї жінки.

― …хочеш іще?! Я влаштую тобі ще!

Аж тут у натовпі пролунав гучний голос:

― Ми знайшли ключ! Ми знайшли ключ від брами!

― Серйозно?! ― бійка тут же припинилася. ― Як вам вдалося?! Імператриця дала вам його?!

― Ха! Якби ж то! ― натовп розступився і вперед вийшов крупний чоловік у сірому ханьфу.

― Вона геть ошаліла! Вона була ладна убити нас, тільки б ми звідси не вийшли! Той хлопчина мав рацію! Нас тримали тут, як скот! ― прокричав іще хтось із тих, що недавно прийшли.

― То… то як же ви забрали ключ?! ― шоковано запитав якийсь худорлявий чоловік.

― Як же «як»?! ― махнув рукавом сірого ханьфу бородатий крупний мужик. На його обличчі виднілась кров, яка, схоже, не належала йому. ― За своє життя треба боротися! Ми забрали його силою! Кров’ю і потом!

― У палаці були ще солдати?!

― Жодного! Та краще б були…! Від одних її рук полягло десятеро наших!

«Її рук… ― пронеслося в голові у а-Сюаня. І враз його охопив шок. ― О, Господи… вони що… убили Імператрицю?!»

― Трясця, мужик! ― шокувався якийсь чоловік. ― То ви що… ви що…

― Від цих жінок одна тільки морока! ― вилаявся бородатий мужик. ― Ще цей її надокучливий синок-інвалід… нічим не кращий… посмів плутатися під ногами…

А-Сюаня враз пробрав шок… ці люди… вони ж не посміли…

Його очі почали наповнюватися кров’ю, а кулаки стискатися до неможливості…

― Але я не настільки монстр, аби убивати беззахисного! ― випалив той чоловік, після чого в а-Сюаня відлягло від серця. ― Я забрав ключ і поспішив сюди! Ну, ви дістали вже ту сокиру?!

― Та ми б тільки за, але цей малий паскуда розвів вогонь і…

А-Сюань різко насупився, готуючись стикнутись із хвилею загального обурення.

Як раптом із тунелю всередину приміщення прошмигнув хтось дуже прудкий. Тут же відлунням прозвучав тонкий голосок:

― А-Сюань, що відбувається?!

Почувши цей голос, Лю Сюань остовпів. Він міг відрізнити його від тисячі…

У проході із одним костилем в руці стояв ошелешений Чжан Сяо Вей. Крізь стіну полум’я а-Сюань міг напрочуд добре бачити його. Ще дитяче обличчя принца було вкрите сльозами, а в очах виднівся непідробний страх…

Зіниці а-Сюаня миттю звузились, надаючи його обличчю вкрай стривоженого вигляду.

― Сяо Вей, негайно забирайся звідси! ― закричав він у пориві емоцій.

Принц злякано зиркнув на круг із полум’я, намагаючись вгледіти за ним свого друга. Тим часом довкола нього, неначе справжні зомбі, почали збиратися розгнівані люди.

― Ти ба, він посмів ще сюди явитися! ― махнула рукою якась жінка, кривлячись так, наче дивилась не на принца, а на мішок з гноївкою.

― Після того, як його паршива матір збиралась приховати від нас ключ і зброю…

― Ей, ти! ― прокричав хтось іще. ― Цей тип ― же твій особистий охоронець! Накажи йому віддати сокиру!

Чжан Сяо Вей був в шоці. Крізь завісу із вогню а-Сюань міг бачити його сповнене розгубленістю обличчя… він обводив розгубленими очима кожного, хто сипав в його сторону прокльонами, як раптом…

― Ви… ви… ви убили мою маму! ― у відчаї закричав він, вказуючи пальцем на бородатого мужика в натовпі. ― Як ви посміли?!! ― заревів він із сльозами на очах.

В а-Сюаня стиснулось серце.

Мужик в сірому ханьфу вийшов наперед. Його обличчя не виражало жодних емоцій співчуття.

― Як я посмів? Ха, ― сказав він строгим тоном. ― А як вона посміла тримати на усіх тут, як мух?! А як вона посміла приховувати зброю, здатну врятувати всіх?!