Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Вірджинія Вулф писала, що на широкий материк жіночого життя падає тінь меча. З одного боку цього меча — договір, традиція і порядок, там «усе правильно». А з другого боку, якщо ви достатньо божевільна, щоб наважитися перейти на той бік і жити своїм життям, порушуючи суспільну угоду, «все буде збивати з пантелику, ніщо не йтиме за планом». Вона хотіла сказати, що, переступивши через тінь меча, жінка може прожити насичене і цікаве життя, але, поза сумнівом, значно ризикованіше.

Мені пощастило, я принаймні маю свою писанину. Це те, що люди здатні зрозуміти. Ага, вона покинула подружнє життя заради мистецтва. Частково це правда, але не зовсім. У багатьох письменників є сім’ї. Тоні Моррісон, скажімо, не дозволила, щоб виховання сина перешкодило їй виграти один маленький конкурс, який ми звемо Нобелівською премією. Але у Тоні Моррісон був свій шлях, а я маю пройти власний. У Бгаґават-Ґіті — древньому індійському священному тексті — сказано, що краще недосконало прожити власне життя, ніж бездоганно імітувати чуже. Тому зараз я почала жити власне життя. Недосконале і незграбне, таке схоже на мене саму.

Зрештою, я почала цю тему лише на те, щоб визнати: порівняно з тим, як живе моя сестра — її будинком, хорошою родиною і дітьми, — моє життя останнім часом має досить таки непевний вигляд. Я навіть не маю адреси, а це вже злочин супроти нормальності у моєму зрілому тридцятичотирирічному віці. На цей момент усе моє майно зберігається у будинку Кетрін — вона віддала мені у тимчасове користування спальню на горішньому поверсі свого будинку (ми називаємо її «штаб-квартира-тітки-старої-панни»), де є мансардне вікно, крізь яке я, вбрана у свою шлюбну сукню, зможу споглядати торфовища і оплакувати втрачену молодість. Кетрін не заперечувала. Для мене це дуже зручно, та водночас я боюсь, щоб таке валандання світом не затягнулось і одного дня я не перетворилася на сімейне посміховисько. А можливо, вже перетворилась? Минулого літа моя п’ятирічна небога запросила додому свою подругу. Я запитала в гості, коли її день народження. Вона відповіла, що двадцять п’ятого січня. «О, — кажу, — то ти Водолій. Я зустрічалась із багатьма Водоліями, і з ними завжди купа проблем».

Обидві дівчинки здивовано і якось аж перелякано глянули на мене. І відразу перед моїми очима з’явилася жахлива картина, образ жінки, на яку я можу перетворитись, якщо не буду обачна — Божевільна Тітонька Ліз. Розлучена «муму» в гавайській сукні з пофарбованим в оранжевий колір волоссям, яка не вживає молочних продуктів, зате курить ментолові цигарки, відвідує астрологічні семінари, розриває стосунки зі ще одним коханцем-ароматерапевтом, ворожить на картах Таро маленьким діткам і каже щось на зразок — принеси тітці Ліз охолодженого винця, а вона дасть тобі поносити магічний перстень хорошого настрою.

Я таки повинна стати соліднішим громадянином, я знаю.

Але поки що — ні… благаю. Ще трохи.

31

Протягом наступних шести тижнів я відвідала Болонью, Флоренцію, Венецію, Сицилію, Сардинію, ще раз з’їздила до Неаполя і навіть у Калабрію. Це були короткі подорожі — тиждень тут, тиждень там — саме достатньо, щоб відчути місце, роззирнутися, розпитати в людей на вулицях, де смачно готують, а потім піти туди і добряче наїстись. Я закинула свою мовну школу, бо відчула, що вона радше заважає мені вчити італійську, тримаючи в класах замість того, щоб дати можливість валандатися Італією, де можна практикувати мову з живими людьми.

Ці тижні спонтанних мандрівок — славний часовий потік. Найрозхристаніші та найвільніші дні мого життя. Забігти на вокзал, купити квиток і почати нарешті використовувати свою свободу на повну. Тепер мою незалежність можна описати як «їхати світ за очі». Тому я не часто бачу своїх друзів. Джованні каже мені по телефону: «sei una trottola» (ти — дзиґа). А якось посеред ночі у містечку десь на узбережжі Середземного моря, у готельному номері з видом на море, я прокинулася від звуку свого власного сміху, і мене це просто ошелешило. Хто це сміється у моєму ліжку? Думка про те, що поруч немає нікого, крім мене, розсмішила ще більше. Вже не пригадую, що мені снилося. Здається, щось пов’язане з човнами.

32

Флоренція була тільки на вихідні. Швидкий потяг у п’ятницю зранку, щоб зустріти там мого дядька Террі й тітку Деб, які прилетіли з Коннектикуту, щоб уперше в житті відвідати Італію та власну племінницю. Вони прилітають увечері, і я поведу їх на прогулянку до Дуомо — його приголомшливий вигляд згодом засвідчила реакція мого дядька. «Ой-вей, — зойкнув він, зробив паузу і додав: — Мабуть, це не зовсім слушний вигук для возвеличення католицької церкви».

Ми розглядаємо, як ґвалтують сабінянку посеред саду скульптур, і ніхто не збирається якось цьому перешкодити, віддаємо шану Мікеланджело, музею науки і виду на місто з довколишніх пагорбів. Потім я кидаю своїх тітку і дядька насолоджуватися вакаціями без мене, а сама мандрую далі, цього разу — до заможної Лукки, маленького тосканського містечка з відомими на весь світ м’ясними крамничками, де було виставлено найкращі у всій Італії шматки м’яса у чуттєвій манері «ти знаєш, що ти це хочеш». Ковбаси всіх мислимих і немислимих форм і розмірів, кольорів і складників, затягнуті, як дамські ніжки у спокусливі панчохи, звисають зі стель крамничок. Принадні дупасті шинки висять у вітринах, заманюючи клієнтів, як висококласні повії в Амстердамі. Курочки навіть по смерті такі пухкенькі й задоволені, аж здається, що вони віддали себе у жертву добровільно і з високо піднятою головою, пройшовши за життя попередній конкурс на звання найсоковитішої і найжирнішої. Але не тільки пречудовим м’ясом славиться містечко Лукка, а ще й каштанами, персиками і карколомними вітринами з фігами, Матінко Божа, фіги…

Містечко знане ще й тим, що саме тут народився Пуччіні. Знаю, знаю, що це би мало викликати найбільший інтерес, але мене чомусь набагато більше збуджує одна секретна інформація, якою поділився зі мною місцевий бакалійник: найкращі гриби тут готують у ресторанчику навпроти будинку, де народився Пуччіні. Тому я блукаю вуличками Лукки, запитуючи в перехожих: «Чи не могли б ви мені підказати, як дістатися до будинку Пуччіні?» Нарешті один милий місцевий пан допровадив мене просто до дверей, а потім, мабуть, дуже здивувався, коли я сказала «grazie», крутнулася на своїх підборах і помарширувала в протилежному до музею напрямку — до ресторанчика навпроти, а потім сіла там, перечікуючи дощ і чекаючи на свою порцію risotto ai funghi[14].

Вже не пригадую: відвідала Болонью до чи після Лукки. Вона така прекрасна, що просто неможливо не наспівувати увесь час, поки ти там: «Моя Болонья має ще одне ім’я — Крассссуня!» Традиційна Болонья, завдяки своїй чудесній цегляній архітектурі та несусвітній розкоші, заслужила ще одну неофіційну назву «руда, пишна й прекрасна» (і так, це був один із альтернативних варіантів назви цієї книжки). Їжа тут однозначно краща, аніж у Римі,