Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Піднявшись на третій поверх, Анабель стала біля підвіконня та почала терпляче чекати на викладача. Минуло чимало часу, але ні він, ні ніхто інший з групи сюди не прийшов. До неї вже почали закрадатися підозри, але діяти поки не квапилася. Від нудьги вона розвернулася до вікна й стала розглядати красу зимового внутрішнього двору Академії. Там, унизу, студенти юрбилися біля замерзлого каналу й по черзі розбігалися на лід, дивлячись, хто проковзне найбільш далеко. Раптом Анабель відчула, як хтось ткнув її пальцем в спину. Вона вмить обернулася, боячись побачити Ніколаса, але довкола нікого не було — лише білий прямокутник паперу на темній підлозі. Що за дивина?

Піднявши його, вона перевернула листок на інший бік, де було написано: «Сьогодні о п’ятій біля криниці. Приходь без супроводу». Спантеличена Анабель на деякий час втратила здатність думати.

Двері аудиторії зненацька відчинилися, але, замість Містера Мортімера, звідти вийшов Доріан. Побачивши Анабель, він миттєво усміхнувся.

— Привіт, принцесо. Ти тут до вечора стояти будеш? Заняття відмінили, бо Стівен захворів.

— Ясно, — байдуже відповіла вона, не звертаючи уваги на тон наставника, і заховала записку в кишеню.

— Ну то йди, як ясно, — кинув він, перш ніж піти до сходів.

Анабель трохи почекала, щоб не йти слідом за ним, а потім хутко вирушила до «нори».

***

— Так і написано? «Без супроводу»? — перепитав Генрі, почувши її історію.

— Думаю, це якийсь маніяк-збоченець, — сказала Марія та про всяк випадок підійшла перевірити, чи зачинили вони за собою двері вітальні.

Крім них двох, нікого іншого Анабель вирішила не турбувати через записку. Це все одно не принесло б великої користі: Люсі безсила, а рослини Джейн взимку сильно не допоможуть. Якби поруч був Нейтер, їй було б набагато спокійніше, але зараз доводиться розбиратися самотужки.

— Я майже впевнена, що це Ніколас, — повідомила вона.

— Після інциденту в бібліотеці таке цілком можливо, — підтримав Генрі. — То що робити будемо? Скажи мені, що ти не збираєшся туди йти.

Анабель, потираючи ніс від сум’яття, підняла погляд на нього.

— А які ще є варіанти? Інакше я не дізнаюся, хто це й чого вони від мене хочуть, і ці записочки можуть перетворитися на цілком реальні погрози. А якщо це Ніколас, то я не вагатимусь перед тим, як завдати першого удару.

— Правильно, ходімо! — підтримала Марія, вдаривши кулаком у долоню. — Якщо що, я втоплю того сучого сина в снігу.

— Не думаю, що це можливо, — протягнув Генрі, дивлячись на неї з пересторогою, і додав: — Може, покликати Каю?

— Вона вміє паралізувати поглядом?

— Ні, — відказав Генрі й понуро склав руки, розуміючи наступну відповідь Анабель.

— То ти з нами? — промовила вона, щоб не тягнути час.

На годиннику стрілка вже була на п’ятій.

— А є вибір? Я в запасі. Якщо помрете, то хоча б знатиму, від чого.

Після згоди Генрі, вони втрьох вийшли з кімнати та помалу попрямували з гуртожитку до назначеного місця зустрічі.

Анабель очікувала, що вона там нікого не побачить. Що цей хтось заховається, а, коли вона прийде, вискочить зненацька й атакує. Можливо, побачивши двох непроханих гостей, він злякається і передумає. Цим вона хоча б зможе виграти трохи часу, доки не повернеться Нейт із дядьком. Та яким же був її подив, коли, доходячи до криниці, вона побачила біля неї стрункого чорнявого парубка в чорному пальті з високим коміром та купою червоних камінців, прикріплених на тканину знизу. Він, як їй здавалося, з цікавістю намагався зазирнути крізь щілину в криницю, але кришку чомусь не підіймав.

Тоді Анабель, перезирнувшись з Марією та Генрі, кивнула. Вони повільно почали підходити. Зупинившись за сім метрів від незнайомця,  вона рішуче виголосила:

— Я прийшла.

Парубок обернувся. Анабель його не впізнала, хоча риси здавалися до болю знайомими. Він був старший, але не набагато. Коли вони зустрілися очима, на його обличчі засяяла щира усмішка. Ще більше спантеличення вона відчула, коли він заговорив до неї мовою, яку вона аніскілечки не розуміла. Це був не довгий монолог, а коротка фраза, після якої в лісі на мить запала тиша. Єдиним, що розібрала з його слів Анабель, було її ім’я. Помітивши її замішання, Генрі, по-діловому склавши руки за спиною, нахилився до неї та напівпошепки промовив:

— Він сказав, що помітив, що ти привела з собою компанію, але він проти, якщо ти нам довіряєш.

— Я говорив «не проти», — виправив незнайомець, трохи скривившись, і, повернувши погляд до Анабель, запитав: — Не знаєш верборську?

— Ні, але ти, я бачу, знаєш елендорську, то навіщо вона мені?

— А й справді. — Він усміхнувся тонко, ледь потягнувши куточки губ. Усе його обличчя ніби ілюструвало аристократичну витонченість і стриманість — абсолютна протилежність до  виразу Анабель, який часом говорив про її думки більше, ніж рот.

— Отже, ти їм довіряєш?

— Це мої друзі. Їм я довіряю, на відміну від тебе. Хто ти такий і що тобі від мене треба?