Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Відповідь Анабель прозвучала грубіше, ніж їй хотілося. Через повний брак розуміння того, що зараз відбувається, вона помітно нервувала, і це гнівило її. Однак вираз обличчя парубка лише пом’якшав, і він добрішим тоном повів:

— Батько попереджав, що я без корони не схожий на короля, але ж так, щоб рідна сестра не впізнала?

Арон. Це Арон, який одного разу приходив до неї у видінні! Він стояв тут, прямісінько перед нею. Справжній. Її брат і водночас незнайомець. Від моторошно швидкого усвідомлення їй перехопило подих. Генрі ж відреагував значно раніше.

— Ваша величносте! Я ваш щирий шанувальник… — з радісним подивом випалив він, ступаючи уперед.

Однак Анабель зупинила друга, виставивши перед ним руку. На жаль, вона в житті так часто бачила брехню, що зараз не поспішала вірити. Це міг бути не Арон. Це могла бути його ілюзія чи взагалі сторонній тип, бо зовнішності брата вона не знала.

— Доведи, що ти — це він, — повеліла вона впевненим тоном, хоч очі щемило від наростаючих сліз.

Арон на мить підняв погляд, задумавшись. Тоді клацнув пальцями та сказав:

— Пам’ятаєш метеликів у саду в палаці? Ти була ще маленька. — Не побачивши в сестри жодної реакції, він продовжив: — А обручка мами на шиї? У тебе ж вона лишилася?

У Анабель від емоцій пересохло в горлі. Не зронивши й слова, вона тремтливими руками дістала з-під коміра свою підвіску, намагаючись при цьому не відводити від Арона очей, наче, якщо вона це зробить, він просто зникне.

— Раніше була на нитці.

— Так, була, — відповів парубок і показав такий самий перстень на своїй руці. — Ця належала батькові.

Тоді, не стримавшись, Анабель усміхнулася зі слізьми та кинулася йому в обійми. Арон зустрів її з розкинутими руками.

— Де ти був? — запитала вона, не думаючи.

Їй досі не вірилося, що зараз її обіймав рідний брат. Вона так довго мріяла побачитися з сім’єю, що це здавалося для неї нездійсненним бажанням. Рівно до цього моменту.

— Пробач, що не прийшов раніше, — сказав Арон, погладжуючи її по голові лагідними рухами.

Її брат про неї не забув. Він був тут. Поруч — хвилинку! Враз Анабель розірвала обійми й, дивлячись йому в очі, поспіхом повела:

— Що ти тут робиш? Ти один? А де батько?

— Він хворіє, на жаль. Підтримування Вогняної стіни забирає в нього багато сил, так що він лишився в Гефесті.

Інтонація Арона видавала, що він щось недоговорював, і стан батька насправді значно гірший. Але він не дав їй можливості довго сумувати та продовжив:

— Я приїхав до тебе в Академію. Поки мої люди знають, що робити, я можу провести більше часу зі своєю сестрою.

— Твої люди. Це звучить непогано. — Анабель задумалася. — А де ти житимеш? І Дараган. Вона про тебе знає?

— Знає, і вона не проти, щоб я переховувався тут деякий час. Буду жити в гуртожитку, як помічник зброяра. — На його обличчя повернулася усмішка: — Було б ще непогано, якби я хоч щось в тому тямив, але для прикриття згодиться. Ти краще розкажи про себе.

— Тут можна багато розповідати. — Вона стенула плечима та, повернувшись до друзів, почала йти, кажучи: — Раніше я довгий час була артисткою в цирку. Можливо, ти чув про «Люмінесценцію». Мене виховав її власник з дружиною, а я натомість на них працювала. Складно, терпко, але я вижила. Так було, аж доки мене не зарахували в ГріНМАНС. Відтоді життя перевернулося. Не без допомоги цих людей, до речі. — Вона зупинилася перед друзями, щоб представити їх: — Це Генрі — мозок й історичний путівник нашої групи. Марія — доброта, підтримка, заряд енергією, а ще іноді сваха.

— Приємно познайомитися, ваша світлосте, — трохи нервово сказала вона й простягнула руку у великій вовняній рукавиці.

Арон без вагань її потиснув.

— Навзаєм. Для вас усіх можна просто Арон.

Анабель одразу помітила, що її брат більш відкритий до нових знайомств, ніж вона, але це її лише радувало.

— Гаразд, Ароне, — сміливіше повів Генрі з недоречно вимогливим тоном. — У мене є кілька питань…

Однак Марія його перебила:

— Потім скажеш. А зараз треба королю провести екскурсію й бажано зупинитися на вітальні в гуртожитку з коржиками та теплим чаєм. Згодні?

Анабель перевела погляд на брата, очікуючи на відповідь. Він кивнув зі згодою й промовив:

— Хвилинку. — Раптом його риси змінилися до невпізнання. Навіть волосся посвітлішало, хоча очі лишилися такі самі. — Тепер можемо йти. І, якщо що, називайте мене Роджером.

— Як це? — Анабель широко розплющила очі від несподіванки.

— Ілюзія. — Він усміхнувся. — Я теж трішки титан, але не елементал, як ти, а змішаний маг. Люсі тобі про це не говорила?

Останні слова брата спантеличили її ще більше, ніж попередній фокус з подобою. «До чого тут Люсі? Звідки він про неї знає?» — гадала вона, але вголос видала лише коротке:

— Люсі?

— Так, — відповів Арон, теж трохи збентежений. — Ще одна твоя подруга. Доволі приємна, до речі. Ми зустрілися з нею в потязі з Кріоландії. До цього я й подумати не міг, що зараз у світі є живий хранитель темряви. Так, ми трохи поговорили, а потім вона зникла за допомогою своїх дивних чарів. — Він злегка усміхнувся з виразом провини: — Здається, я її налякав.