Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Почувши слова брата, отетеріла Анабель не могла навіть закрити рота й просто перевела погляд на Генрі. Він теж був здивований, хоча трохи менше. Марія ж просто вирячилася на сніг, поринувши у свої роздуми. Бідолаха вже замерзала. На мить між ними чотирма запала мовчанка. Лише спокійний вітер часом похитував гілля дерев. Тоді Арон тихіше додав:

— Ти ж її знаєш?

— Знаю, — нарешті видихнула Анабель, збираючи в цілісну картину всі ті думки, що без упину з’являлися в її голові. — І я можу сказати, що на нас з нею чекає дуже серйозна розмова.

— М’яко кажучи, — додав Генрі. — Як вона могла так довго це приховувати?

— Зараз і спитаємо.

Після цих слів Анабель хутко направилася до гуртожитку, махнувши рукою, щоб вони йшли з нею. За мить рипіння снігу під ногами змінилося на удари чобіт об плитку. Вони й незчулися, як дійшли до дверей кімнати Люсі на четвертому поверсі.

Анабель тричі постукала, але не стала чекати на відповідь зсередини, а одразу ж відчинила двері. Люсі саме вивчала чергову книгу, сидячи на ліжку. Побачивши її, вона вирячила свої зелені очі так, наче до неї в кімнату вдерся ведмідь, а не знайома людина.

— Ти хранителька темряви. Це правда? — одразу кинула Анабель, схрестивши руки.

Попри всі обставини, вона намагалася не злитися, хоча це давалося зовсім не легко. Люсі, опустивши книгу, на мить зиркнула на незнайомця поруч з нею.

— Тобі він сказав?

Арон прибрав ілюзію, зайшовши в кімнату, і вона швидко впізнала за нею короля.

— І знову привіт, — сказав він, приязно всміхнувшись.

Мабуть, серед них усіх він мав найбільш розслаблений настрій.

— Ароне? — промовила вона, нахмуривши брови від подиву.

— Яка різниця, хто сказав, коли це мала сказати ти, — крикнула Анабель. — Але ти весь цей час нам брехала. Равлики. Трясця, равлики! Ти жахлива брехуха.

Згадку про равликів, крім Люсі, більше ніхто не зрозумів.

— Я хотіла розповісти, але не знайшла для цього гарний час, — виправдовувалася вона, підводячись з ліжка. Книга відійшла на стіл.

— У тебе був цілий семестр, щоб зізнатися.

Люсі відчувала себе винною, так, але водночас вона керувалася логікою, а не емоціями.

— Прокляті зазвичай не говорять, що вони прокляті. Це заради власної безпеки.

— Звучить логічно, — втрутився Генрі, — але про яку безпеку йде мова, коли ти накликала на Академію Звірів? А головне, навіщо? Ти винна в смерті викладача водників, а ще тих двох проклятих, яких вбила, щоб стати хранителем темряви.

— Я вбила лише одного проклятого, і не з власного бажання. Я просто намагалася захиститися, — відповіла Люсі, засмутившись. Вона не очікувала таких слів від свого чи не найкращого друга, і точно не знала, що мала відповісти. — А за інше мені прикро.

— І все? Люсі, ти… — повів він далі. 

— Я що? — перебила вона, піднявши голову вище. — Не роби з мене монстра тільки через те, що я не розповіла про прокляття. Думаєш, я хотіла накликати на Академію тих кровожерливих чудовиськ? Ні, не хотіла. Я кожен день картала себе за те, що не змогла цього уникнути, але я й не могла нічого зробити. Це була не я.

— Не ти? — Брови Анабель злетіли вище, ніж могли піднятися маги повітря. — А хто тоді активував маяк? В Академії хіба є ще прокляті?

— Є одна, — відповіла Люсі, після чого на мить замовкла, опустивши погляд униз. Їй було нелегко це говорити, тим паче в присутності короля, але вона продовжила: — Її звати Елізабет. Ця проклята засіла в мене в голові, ще коли мені було п’ять, і періодично захоплює моє тіло, щоб утнути якусь дурість, про яку я потім шкодуватиму.

Підлога почала тиснути на ноги Анабель, коли вона застигла в ошелешеному подиві.

— Я не зовсім розумію, — протягнув Генрі, скрививши обличчя.

Він, як завжди, мав трохи смішний вигляд, коли щось не знав.

— Пам’ятаєте, що Міс Бейкер говорила про заклиначів тіней? — промовила Люсі з заплющеними очима, і, наважившись розплющити їх, поглянула на друзів та повела: — Ми всі хворі на голову. Моя хвороба — навіжена друга особистість, яка від нудьги може викликати Звірів, а ще бажає смерті всьому світові. Тепер розумієте, чому я не розповідала вам про прокляття? Бо це не просто якась там магічна сила — воно псує життя.

— Ти б могла розповісти. Ми б зрозуміли, — співчутливо промовила Марія.

Люсі похитала головою, наче поранений відчуженець.

— Не зрозуміли б. Ніхто не може. У цьому й суть прокляття.

І знову напружена тиша. Анабель досі була не в захваті від її обману, але вона також не могла звинувачувати її, бо й сама не зовсім збиралася говорити про свою силу, хоча та й не робила її психічно хворою.

— Добре, з цим вирішили, — нарешті сказала Анабель, присівши на стілець біля письмового столу. — Розкажи краще, що ти робила в Кріоландії? Наскільки я запам’ятала, Арон зустрів тебе в потязі звідти.

Спершу Люсі не повірила, що вона їй так легко пробачила. Вона перевела погляд на Арона, потім на Марію та Генрі, але на обличчях жодного з них не було слідів докору. Глибоко вдихнувши, вона неквапливо відповіла: