Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Пил в’ївся в шкіру, а коні, виснажені до краю, ледве йшли, коли троє посланців — Сідо, Міра та Велан — нарешті побачили вежі Комрада. Повернення не принесло полегшення. В їхніх серцях було щось, що складно назвати страхом — це було щеплення неминучості.

Комрад зустрів їх як воїнів, що повернулися з фронту. Натовп чекав їх біля воріт, та на обличчях не було радості. Всі чекали. Ради. Відповіді. Порятунку.

І незабаром вони вже стояли в тій самій залі, де колись приймали Дактаруса.

— Ми були в Рібелі, — почав Сідо. — Вони прийняли нас. І поділилися правдою. Жахливою, але щирою.

Він розповів усе: про Сум’Ракул, про жнива, про давнє зло, що пробуджується. Про слова Нубія. Про цикл, який от-от розгорнеться знову.

Коли в залі настала тиша, він вимовив головне:

— Рібел вирішив… піти. Будувати кораблі. Покинути материк.

Шок. Шепіт. Хтось ударив кулаком по столу. Хтось підвівся.

— Вони здалися?! — вигукнув один зі старійшин.

— Вони не здалися, — втрутилася Міра. — Вони обирають життя.

— Вони обирають втечу! — обурено озвався інший. — А як же честь? Як же стіни, у яких спочиває прах наших предків?

Хранитель Печатки підвівся. Його голос був тихим, але різав тишу:

— Ви все почули. Тепер вирішуйте. Чи будемо ми тими, хто піде… чи тими, хто залишиться?

Рада тривала всю ніч. Горіли свічки, тріщали сувої, летіли слова, а мечі били об землю — в гніві, у вірності, у страху. Але до світанку рішення було прийнято.

Комрад залишається.

Вони зміцнять стіни. Вони підготують храми. Вони викарбують на камені слова, що переживуть їхні тіла.

Монстр, командувач гарнізоном, стоячи на стіні, промовив:

— Хай одного дня прийдуть ті, хто виживе. Хай знайдуть наш прах, але не сором. Хай скажуть: «Вони були. Вони не втекли».

І в той світанок, у серці Комрада, народилася вічність, що не шукає спасіння — тільки пам’ять.

Тим часом в Рібелі.

Будівництво розпочалося на третю ніч після ради. У тихій бухті за східним хребтом, де берег був прихований від вартових веж, від вітру і ворожих розвідників, сокири вперше вдарили по дереву.

Місце обрав Помак. Він і Вайлд, після довгих суперечок, згадали стару карту, на якій колись було позначено покинуту пристань часів Давнього Роду. Тепер її майже поглинули хащі та скелі, але вона була ідеальною: прихована, доступна лише через вузький яр, і з досить рівним берегом, щоб спустити на воду не один, а десятки кораблів.

Керувати будівництвом доручили Гелону — старому корабельнику, який жив відлюдником. Але тепер він виявився ключовою фігурою порятунку.

— Нам потрібно щонайменше тридцять кораблів, — сказав він на першому зібранні. — Кожен має вмістити десять осіб і вантаж. Це не плоти. Це — надія на нову землю.

Івар, Хартлесс, Клер, Хвітсерк, Дрім і Помак стояли навколо розгорнутих креслень.

— Ми не зможемо швидко вирубати стільки дерев, — зауважив Хвітсерк.

— У нас є запаси дощок із розібраних амбарів, — втрутилася Дрім. — І є два старі корпуси кораблів біля південної ферми. Їх можна розібрати.

— А з металом? — запитала Клер. — Кріплення, цвяхи?

— У нас будуть кораблі без цвяхів, — різко відповів Гелон. — Ми скріпимо їх, як у старовину: волокнами, смолою, шкірою. Вийдемо не швидко. Але вийдемо разом.

Івар нахилився над планом:

— Нас майже три сотні. Ми не можемо дозволити собі втратити жодного. Ні старого, ні немовляти. Кожен — частина цього.

Вайлд додав:

— Нехай буде два типи кораблів. Основні — на десять-п’ятнадцять осіб. І допоміжні — для вантажу, тварин, зерна, інструментів.

Хартлесс вказала на мапу:

— Тут скелі — поставимо вартових. Тут — таємний склад. Хай ніхто, окрім нас, не знає, що відбувається.

— Хто буде будувати? — спитала Кавет.

— Усі, хто не на стінах. Усі, хто може тримати сокиру чи в’язати мотузки. Кожен, хто хоче жити — хай приходить сюди.

Наступного дня ліс наповнився звуками життя: стуком дерева, шурхотом канатів, запахом смоли. Діти тягали мотузки, жінки готували їжу для будівельників, поранені допомагали точити інструменти.

А над усім — у небі, на краю лісу, — іноді з’являвся силует варварського птаха. Спостерігачі.

Та вони не заважали.

Поки що. Бо люди будували не просто флот. Вони будували майбутнє.

Через деякий час в Комраді:

Минуло два тижні відтоді, як посланці повернулися до Комрада й донесли вісті з Рібела. Відтоді змінилося багато — і водночас нічого.

Комрад жив — і готувався померти.

Вулиці стали тихішими, ніж зазвичай. Люди ходили з кам’яними обличчями. Майстри завершували укріплення. Жінки плели бинти. Діти більше не гралися — вони дивилися, як батьки точать списи.

Внутрішній двір став місцем безмовних зборів. Воїни тренувалися мовчки, вбиваючи рухи в м’язову пам’ять, наче це було закляття. Вартових на стінах стало вдвічі більше. Щоночі над баштами палали вогні.

У раді збиралися майже щодня. Монстр очолював оборону. Агнесса — дух міста. Старійшини сперечалися менше. Усі вже знали, що часу майже не лишилося.

— Ми маємо бути готові до облоги, — говорив Монстр, стоячи біля карти. — Не на тижні. На місяці. Поки не прийдуть усі. Поки не прокинуться інші.

— Люди знають, що насувається? — питала Агнесса.

— Знають. — Він опустив голову. — Але не всі розуміють.

Одного вечора, на заході сонця, Монстр стояв на стіні й говорив із молодим солдатом:

— Ти боїшся?

— Щодня.

— Я — щоночі. Але страх — не ворог. Це внутрішній вартовий. Якщо ти його поважаєш — він тебе вбереже. А якщо вдаватимеш, що його нема… він зжере тебе зсередини.

В іншому кінці міста старий писар сидів біля храму й вирізьблював слова на камені:

> «Ми не пішли. Ми не зникли. Ми залишилися — щоб лишилися сліди.»

— Думаєш, хтось їх прочитає? — спитала його внучка.

— Якщо ні — отже, не варто було жити. Якщо так — отже, ми зробили все правильно.

На стінах шепотіли вартові: