Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— Може, Рібел мав рацію? Може, варто було піти?

— Може. Але ми — Комрад. Ми не йдемо. Ми стоїмо.

У підземеллях молилися. У баштах вдивлялися в небо. А біля самих воріт, з внутрішнього боку стіни, діти малювали вугіллям: дім, сонце і птаха в небі.

І в цьому був увесь Комрад.

Він не готувався до перемоги. Він готувався до пам’яті.

Тим часом в Рібелі підготовка йшла повним ходом.

У Рібелі вже не співали. Але й не плакали. Наче всі в поселенні жили в ритмі великого, неминучого шляху.

Минуло майже три тижні з початку будівництва кораблів, і бухта, яку знали лише одиниці, тепер нагадувала живий вулик. Майже всі корпуси були завершені: двадцять шість великих суден і вісім малих барж стояли на поготові, немов дерев’яні гігантські звірі, вирівняні вздовж води, й чекали припливу.

Тепер розпочався найважчий етап — завантаження життя.

Вузькими дорогами з глибини поселення до бухти тяглися вози, навантажені мішками з зерном, ящиками із сушеним м’ясом, горщиками з медом, соліннями, ліками й інструментами. Все, що могли винести. Все, що могло знадобитися за морем, куди вони ще не знали дороги.

Водою й продовольством керувала Дрім, якій допомагали шестеро досвідчених жінок і двоє старих фермерів.

— Жодної розкоші. Лише те, що тримає нас на ногах. Усе зайве — залишити. Ми вирушаємо не жити добре. Ми вирушаємо, щоб просто жити.

Вона рахувала припаси з маніакальною точністю, звіряючись із записами Помака і Хартлесс. Усі списки зберігалися в трьох копіях: одна в неї, одна в Клер і одна — в поясній торбині Івара.

Івар же спостерігав за всім із вершини скелі, звідки відкривався вигляд на бухту. Поруч із ним стояли Хвітсерк і Гелон.

— Залишилося три дні, — сказав Гелон. — Потім місяць зміниться. Вітер змовкне. Якщо не вийдемо до того — підемо проти течії. Мертвими руками.

— Вийдемо, — сказав Івар. — Ми залишаємо занадто багато, щоби відступити в останню мить.

Хвітсерк хмикнув:

— Я навіть меч свій не пакуватиму. Нехай буде при боці. Хто зна, кого зустрінемо за морем…

— Або дорогою до нього, — тихо додала Хартлесс, з’явившись поруч. — Ми ж досі не знаємо, хто спостерігає з-за пагорбів. Сторожі ще там.

— Нехай дивляться, — сказав Івар. — Ми не ховаємося. Ми просто не хочемо вмирати марно.

Поступово Рібел змінювався: будинки пустішали, вулиці — тихішали. Навіть діти розуміли, що відбувається. Вони більше не питали, куди йдуть вози. Вони самі плели сумки й зв’язували посуд у вузли. Вони готувалися — як дорослі.

Біля воріт висів список — за загонами, за родинами, за вантажами. Кожен знав, на якому човні він буде. Клер особисто перевіряла списки й говорила з тими, хто панікував.

— Ми не знаємо, що знайдемо за горизонтом, — казала вона. — Але якщо залишимось, точно не знайдемо нічого.

А вночі, коли зорі відбивалися у воді бухти, а вітер приносив запах смоли й солі, Рібел завмирав — не від страху, а від напруженої рішучості.

Час вирушати був близько.

Настав день, якого боялись, до якого готувались, про який шепотіли біля вогнищ — день відплиття.

Морський вітер був прихильний. Гелон сказав: «небо мовчить — отже, не проти». Зі сходом сонця, під посвист команд і скрип канатів, перші судна рушили з берега.

Івар стояв на носі одного з головних кораблів. За ним — Хвітсерк, Клер, Дрім, Калхаан, діти, старі, родини, теслярі, воїни. Позаду, на інших суднах — усе, що вони могли забрати: життя, стиснуте в деревину, канати й надію.

Берег повільно віддалявся. Рібел зникав не одразу, а крок за кроком: спершу башти, потім шатра, потім останні факели. Залишилися лише сигнальні вогні, які незабаром погасили.

Вони пливли вже майже годину, коли Хартлесс, що стояла з луком біля борту, завмерла.

— Щось не так, — прошепотіла вона. — Там, на пагорбі…

Усі обернулись. Погляди спрямувались до далекого берега, де низькі пагорби повільно танули в ранковому тумані.

І на одному з них стояла постать. Висока. Чорна. Наче витесана з самої ночі. Обличчя — не видно. Але погляд… відчувався навіть на відстані. Він не погрожував. Не кликав. Лише дивився.

— Це він, — тихо сказала Хартлесс. — Один із Тих, Хто Спостерігає.

Івар стиснув поручень корабля. Клер, що стояла поруч, прошепотіла:

— Він… проводжає нас?

— Ні, — відповіла Хартлесс. — Він запам’ятовує. Він записує.

Вони дивилися в мовчазну безодню його погляду, доки той не повернувся.

Повільно. Плавно. Без страху. І зник у лісі.

Без крику. Без знаку. Просто розчинився.

— Він зрозумів, — сказала Дрім. — Ми не будемо частиною жнив.

— Сьогодні — ні, — додав Івар. — Але колись… ми повернемось.

І кораблі йшли далі. У бік обрію, де не було ані ворогів, ані спогадів. Лише море й можливість почати все спочатку.