Читати книгу - "Алтин-толобас"

Коловся він всю дорогу до вищеназваних Бескудників, які виявилися спальним районом, що суціль складався з брудно-білих панельних паралелепіпедів, і потім, поки підіймалися пішки на дев'ятий поверх (ліфт чомусь не працював), а завершувати довелося вже на кухоньці, за філіжанкою кави, котру господиня зварила швидко й діловито — так само, як вертіла кермо свого автомобільчика. Слухала вона не гірше, ніж містер Пампкін: мовчки й зосереджено. Не перебивала, запитань майже не задавала (тільки одного разу — спитала, хто такий боярин Матфеєв), лише чає від часу поглядала скоса на оповідача, ніби перевіряла, чи не бреше.

Тепер, у м'якому світлі червоного абажура, Ніколас зміг розгледіти дівчину з дивним іменем як слід.

Чорне, коротко стрижене волосся; чорні ж очі, мабуть, завеликі для худенького вилицюватого обличчя; широкий рішучий рот; ніс короткий і трохи кирпатий — ось який мала вигляд господиня бескудниківської квартири. І ще вона була якоюсь дуже вже маленькою, особливо в порівнянні з параметрами Фандоріна. Чи то чорна, стрімка ластівочка, чи то невелике, але аж ніяк не травоїдне звірятко — соболь або горностай.

Ось у чому незвичайність цього обличчя, збагнув Ніколас: за весь час дівчина жодного разу не всміхнулась. І, якщо судити з жорсткого обрису рота, навряд чи вона взагалі коли-небудь розтуляє губи в усмішці. Щоправда, Фандорін читав в одній статті, що середній росіянин за своє життя всміхається у три з половиною рази рідше середнього європейця, не кажучи вже про американців, які вічно скаляться. У тій же статті було написано, що російська похмурість викликана іншим поведінковим етикетом — меншою привітністю й послабленою соціальною роллю ввічливості, одначе Ніколас не вбачав великого гріха в тому, що усмішка в Росії не втратила свого первісного значення й не перетворилася на пусту, нічого не варту гримасу. В суперечках із обмовниками Росії магістр не раз говорив: «Якщо росіянин усміхається, значить, йому насправді весело або співбесідник йому дійсно подобається. А якщо посміхаємося ми з вами, це всього лиш означає, що ми не соромимося свого дантиста». Неусмішливість маленької господині маленької квартири підтверджувала цю теорію. Дівчині не було весело, й Ніколас їй не подобався — от вона й не усміхалась.

Та гаразд, нехай. Але те, що Алтин Мамаєва, отримавши всі відомості, які її цікавили, не визнала за потрібне дати гостеві необхідні пояснення чи хоча б до пуття відрекомендуватися, було прикро.

— Я дуже вдячний вам, — уже не вперше сказав Ніколас. — Ви з'явилися там, на набережній, вчасно, однак…

— Іще б не вчасно, — неуважливо перебила вона, зосереджено розмірковуючи про щось. — Таймінг був супер. На пару секунд пізніше, й той виродок тебе точно кокнув би. Бачив, яка в нього залізяка була в руці?

— Нечітко. — Фандорін пересмикнувся, відганяючи жахливий спогад, і ввічливо, але твердо нагадав: — Ви ще не пояснили мені, як і чому…

Алтин знову перебила його, здається, щось вирішивши:

— Будемо пульпувати.

— Що? — не зрозумів він.

Tут вона вимовила і зовсім якусь абракадабру, впившись при цьому йому в лице своїми блискучими очищами:

— Великий Coco.

— Вибачте?

— Coco Габунія, — продовжувала верзти нісенітницю нечемна панночка. — Бачу по витріщених фарах, що холодно… «Євродебетбанк»?.. Холодно. «Вестсібойл»?.. Знову холодно. Тоді в чому фішка? Не в'їжджаю… Не в боярині ж Матфеєві?

Ніколас відчув, що його терпінню надходить край. Скільки можна знущатися над людиною? То скидають із даху, то стріляють, то підстерігають із ножем, то поводяться, мов з недоумком. Все, enough is enough, або, як заведено говорити в нових руських, хорош.

— Іще раз дякую за допомогу, — манірно сказав магістр, підводячись, — і за чудову каву. Я бачу, що ніяких пояснень од вас я не діждусь, а мені треба шукати викрадений документ. Скажіть, як мені дістатися центру міста?

— П'ятдесят хвилин на 672-му до Савьоловської, — в тон йому відповіла Алтин Мамаєва. — Тільки автобус увечері ходить рідко. Та й, власне, ти що, зайцем поїдеш? У тебе начебто бабки по нулях — сам говорив.

Ніколас знов опустився на табурет, відчуваючи цілковиту безпомічність. Миршавка ж усілася на кухонний стіл, погойдала ляльковою ступнею в білій тенісній туфельці й оголосила:

— Тепер я говоритиму, а ти лови вухом, зрозумів?

— Що?

— Мовчи і слухай. Журнал «Телескопъ» знаєш?

— Так, це ілюстрований щотижневик. Подібний до «Таймса». Наша університетська бібліотека передплатила, я іноді зазираю.

— Так от, я в «Телескопе» працюю, скаутом. Є в редакції така ставка. Коли готується велика стаття або тематичне досьє, ми, скаути, збираємо та перевіряємо інформацію. Ну, щоб журналу не облажатись і потім по судах не паритись. Зрозумів?

Так, тепер Фандорін, здається, починав дещо розуміти. Ну, звичайно, Алтин Мамаєва — журналістка, як він одразу не здогадався? І чіпкий погляд, і натиск, і манера говорити. До того ж, у машині на заднім сидінні магістр угледів «кенон» з неабияким, професійним об'єктивом.

— Наш шеф-редактор вирішив зробити спецвипуск «Легалізація тіньової економіки» — про те, як перша стадія розвитку капіталізму, дика, переростає в другу, квазінормальну. У нашого журналу взагалі надзавдання — висвітлювати процес вростання Росії в цивілізацію. Ми не показуємо болячок суспільства і не посипаємо голову попелом, а фіксуємося на позитиві. Щоб люди читали журнальчик і думали: жити стало краще, жити стало веселіше.

— Це правильно, — схвалив Ніколас. — А то більшість ваших газет і журналів мають виражену схильність до мазохізму.

— От і Кузьма Свищ так вважає.

— Кузьма Свищ? Колумніст вашого журналу?

— Так, наш суперстар. Два бакси за рядок. Він має зробити профіль якого-небудь крутого бізнесмена, котрий був чорненьким, а тепер — біленький.

— Ну гаразд, а до чого тут я?

— Зачекай, англійцю, не жени тарантас. Спершу я поясню, до чого тут я, а там і до тебе черга дійде. Отже. Коли райтер говорить «уперед!», скаут бере ноги в руки і в бій.

— А райтер що робить?

— Поки що нічого. У нас чіткий розподіл функцій. До обов'язків райтера входить… Добре, це тобі по барабану.

— Що?

— Ну, до справи не має відношення. А має відношення до справи те, що мій райтер Кузьма вибрав у таргети Coco Габунію. Він у нас і буде лакмусовим папірцем.

— Coco? — повторив Фандорін. — Це ви про нього в мене запитували?

— Так. Великий Coco був спочатку кримінальним авторитетом, таким собі грузинським ґодфазером. Потім зайнявся бізнесом — ясна річ, не для того, щоб капусту полоскати. І так у нього прудко справа пішла, що кримінал йому нібито й не потрібним зробився — й без того гребе бабки совковою лопатою. Та й узагалі, часи змінюються. Епоха братків завершується. Одних закопали, а ті,