Читати книгу - "Алтин-толобас"

що розумніші, самі перевиховуються. Зараз вигідніше й надійніше до конкурента не мочил посилати, а адвокатів-депутатів на нього нацьковувати. Загалом, відрадне явище. Coco — він розумний, тримає носа за вітром. Таким зробився зразковим членом суспільства, просто сльози душать. Голова правління «Євродебетбанку», спонсор культури, друг молодих спортсменів, сиріток з бабусями підгодовує, без митрополита й пари протопопів за стіл лобіо їсти не сідає. Взагалі, ідеальний об'єкт для статті «У розбійника лютого совість Господь пробудив». Але перш ніж Кузьма на своєму «маку» цю народну баладу виконає, я маю перевірити, чи справді Coco зробився таким білим і пухнастим, чи годиться він на нашу Дошку пошани, чи ліпше вибрати в тарґети когось іншого. Таке в мене завдання.

Ніколас подивився на Алтин з повагою. Виявляється, цій миршавці довіряють роботу, з котрою до снаги впоратися лише дуже досвідченому репортерові.

— Але ж це надзвичайно важке завдання. І, мабуть, небезпечне?

Господиня зневажливо стенула плечима:

— Маленька жінка не може ганятися за дрібною здобиччю.

Фандорін спробував прикинути, якого ж вона зросту, футів п'ять, не більше.

— Скільки у вас? Півтора метра?

— Більше, — з гідністю відповіла вона. — Півтора метра я переросла на цілий сантиметр. Що ти мене весь час перебиваєш? Я ж сказала: лови вухом і не цвірінчи.

— Так-так, прошу вибачення. Продовжуйте.

— Ну от. Побігала я, помацала, понюхала. Побалакала де з ким. Нібито все чистенько, ніяких скелетів у шафі. По банківських операціях норма, якщо не брати до уваги помірних вибриків з бюджетними грошима, та це в нас за великий гріх не вважають. Ну, деякі офшорні закарлючки — теж нецікаво. Зараз Coco через тендер на контрольний пакет «Вестсібойла» розшустрився. Іще б — шмат добрячий, у багатьох слина тече. Там, звичайно, всілякі хитрощі, нанайський реслінг, підставки, та нічого кримінального. Помірно брудний бізнес доби недорозвиненого капіталізму. Я вже хотіла дати Кузьмі відмашку — давай, мовляв, пиши. І тут раптом — бац! Викопала дещо д-дуже цікаве. — Алтин потримала ефектну паузу й азартно прошепотіла: — У нашого Мцирі, виявляється, дві СБ!

— Дві есбе? — спантеличено перепитав Ніколас. А що це — «есбе»?

— Служба безпеки.

— Навіщо керуючому банком служба безпеки? Це ж звичайна компанія, а не яка-небудь воєнно-промислова корпорація.

— Ну, служба безпеки є в будь-якому більш-менш солідному банку, в нас у Росії без цього не можна. Є СБ і в «Євродебеті». Все як належить: начальником колишній «гебешний» полковник, хлопчики в костюмчиках, спецапаратура, дозвіл на зброю — повний ажур. Але річ у тім, що Великий Coco має і другу СБ! — вигукнула журналістка. — Причому страшенно засекречену, про неї навіть Сергеєв не знає!

— Хто?

— Сергеєв — це «гебешник», який у банку безпекою керує. Про другу СБ у «Євродебеті» взагалі жодна душа не знає, крім самого Coco. Чим це пахне?

Фандорін подумав і відповів:

— Це пахне нелегальною діяльністю. Можна припустити, що пан Coco не покінчив зі своїм злочинним минулим і зберіг структуру, призначену для протизаконних операцій.

— От і я припустила. Коли так, то, скоріше за все, офіційна СБ — це ширма, а якщо треба кого-небудь покошмарити чи під землю загнати — у Coco свій «Ескадрон» є. Це вони самі себе так називають — мені одного разу вдалося на їхню переговорну хвилю настроїтися. Теж мені кавалеристи, — похмуро хмикнула вона. — Гусарів ескадрон летючих.

— Скоріше, як в Аргентині — «ескадрони смерті», — пробурмотів Ніколас, охоплений раптовим ознобом. — Це вони хочуть мене вбити, еге ж? Але за віщо? Чим я їм зашкодив? Про «Вестсібойл» я вперше почув од вас, клянуся!

— Господи, які ж ви, англійці, темпераментні, — похитала головою Алтин Мамаева. — Ти мені даси розповісти чи ні?

Присоромлений, Фандорін притулив долоню до грудей: мовляв, прошу вибачення, буду тримати себе в руках.

— Сьогодні зранку я прилаштувалася за однією з їхніх тачок, «опель-фронтера». Оце звірюка! — заздрісно зітхнула журналістка. — Поганяйся-но за нею на моїй гасниці.

— А мені здається, що ви маєте дуже добрий вигляд у вашому економічному автомобілі, — виявив галантність Ніколас — і не вельми покривив душею при цьому.

— На «фронтері» я мала б куди ліпший вигляд. — У голосі Алтин прозвучала непідробна гіркота. — Добре, пристойні дівчата на джипі не їздять — це попсово… (Магістр згадав нотатку із записника: «Попса, попсовый (сноб.) — вульгарний, плебейський, який має відношення до масової культури», вірогідно від «pop-art».) І потім, сьогодні моя «Ока» була в масть. Нікому із ділових людей і на думку не спаде, що їм може сісти на хвіст отака комашка. Знову ж, на «Оці» легко сховатися в потоці. А відірватися вони від мене не могли, тому що ледве повзли.

— «Опель» стежив за кимось? — блиснув проникливістю Ніколас. — І тому їхав повільно?

— Взагалі-то «ескадронці» були на трьох джипах: «фронтера», «паджеро» і «ґранд-черокі». Я це швидко вирахувала, хоча вони весь час мінялися. Страшно мені зробилося цікаво, кого це вони так пристрасно пасуть.

Фандорін сумно посміхнувся:

— Угадаю з однієї спроби. Довготелесого лоха в синьому блейзері. Так?

— Ні, не так… — Вираз обличчя Алтин зробився загадковим, ніби вона збиралася піднести співбесіднику якийсь дуже приємний сюрприз. — «Ескадронці» пасли синю «вісімку» з підмосковними номерами — дуже делікатненько, грамотно: ближче ніж на сто метрів не наближались, мінялися кожні три хвилини і все таке. А у «вісімці» за кермом, — вкрадливим тоном завершила журналістка, — сидів якийсь глистяк в окулярчиках типу «Дев'ять днів одного року» і картатій сорочині.

— Що?!

Од несподіванки Ніколас скочив на весь свій неможливий зріст і вдарився головою об дерев'яну розмальовану коробку, чомусь прикріплену до стіни кухні. Коробка гепнулась на підлогу, розсипалася на кілька дощечок, і по лінолеуму покотилася чвертка чорного хліба в поліетиленовому пакеті.

Алтин стримано прокоментувала те, що трапилось:

— Гарячий британський хлопець розхряпав мамину хлібницю. «Що, що», — перекривила вона. — Що чув. Я спершу взагалі не доганяла, що в цій комбінації ще і хтось третій бере участь. Все дивувалася, чому це «Жигуль» на 20 кілометрах повзе, а за ним і ми з братками. Так волоклися від самої Пєшков-стріт. І тільки за Зубовською площею, де перехожих мало, я вперше тебе угледіла. Взагалі-то могла б і раніше помітити таке чудо на роликах. — Сувора дівчина ледь смикнула кутиком губи, та все одно не всміхнулась.

— Так-так! — міркував Фандорін, потираючи забиту маківку. — Значить, я на роликах, за мною — сині «Жигулі», за ними — «ескадронці» на трьох джипах, а в хвості — ви на «Оці»? А я, як ідіот, кочу собі, визначними пам'ятками насолоджуюся…

— Авжеж, ціле собаче весілля. Я не знала, що й гадати. Хто цей каеспешний