Читати книгу - "Алтин-толобас"

Магістр був уражений подібною дефініцією, що й продемонстрував легким зведенням брів, але Алтин продовжувала, наче й не було нічого.

— Зупинилися на Пироговці, напроти архівного містечка: «вісімка», широким трикутником джипи та скромненька нікчемна машинка — осторонь, якраз напроти облупленого будинку з кам'яними літерами вгорі «АРХИВЪ ДРЕВНИХ ДОКУМЕНТОВЪ. 1882».

Ніколас здригнувся, але нічого не сказав.

— Довго чекала, години дві, а то й більше. Каеспешник… Ну, це у нас раніше був такого типу неформальний рух. Клуб самодіяльної пісні, — пояснила вона, побачивши, що Ніколас нахмурився від незрозумілого слова. — Окуджава там, возьмемся за руки, друзья, вогнище-гітара. Все це неважливо. Цей твій нерозлучний приятель на них схожий чимось. Так от, Каеспешник посидів з півгодини в машині, потім йому на мобілу подзвонили, й він усередину ввійшов. Ці, «ескадронці», теж ну кудись надзвонювати. Потім нічого, заспокоїлися, сидять. Лише по черзі до сортиру бігають, є там у скверику. Я сиджу, смертельно заздрю. Думаю, все. Більше не витримаю. Як тільки баби детективами працюють? Мужикам — їм просто… — Здається, Алтин хотіла розвинути цю думку, та лише махнула рукою. — Коротше, відлучилася на п'ять хвилин — і ледве найцікавіше не проґавила. Як тебе та Каеспешника на дах занесло, не бачила, але кидок через голову спостерігала. Ефектна була картинка. Фантастика, що ти собі всі кості не переламав. Ти що, вмієш літати?

— Щось на зразок цього, — промимрив Фандорін.

— Ці, в джипі, засмикались — одні вискочили й забігали, вусатий, котрий у них за начальника, вчепився в мобілу. Я від гріха подалі від'їхала. Зателефонувала даішникові знайомому в комп'ютерний центр, попрохала номери «Жигуля» перевірити. Він каже — з учорашнього дня в угоні, спасибі за допомогу органам. Так, міркую. Значить, Каеспешник до тачки не повернеться. Сиджу, поглядаю на «ескадрон» із безпечної відстані. Один із них збігав до архіву, повернувся, пошушукалися про щось. Не ідуть. Годинник цокає, життя проходить, чергове пі-пі назріває. Потім виводить мент тебе. Я об'єктив наставила, зум витріщила, дивлюся. Бачу: стрибун з висоти йде цілісінький, тільки пика в зеленці. Тебе саджають у «канарку», і весільний кортеж рухається в зворотному напрямку, тільки тепер значно швидше, я на своїй «ферарі» мало не відстала. На Тверській, біля готелю, джипи знову розосередились. Двоє «ескадронців» за тобою пішли — вусатий і…

— Стоп! — закричав Ніколас. — Грузини, один із підкрученими вусами, другий у шкіряній куртці, так?

— Точно. Виходить, ти не такий лох, яким здаєшся. Зрисував їх?

— Значить, це було не випадкове везіння! — схвилювався магістр. — Вони спеціально чергували біля мого номера! Знали, що мене намагаються вбити, і в критичний момент прийшли на допомогу!

Алтин присвиснула:

— Тебе ще і в готелі намагалися пришити? Цікаве в тебе життя. Тепер зрозуміло, чому ти з «Інтуриста» таким м'ячиком викотився.

Не слухаючи, Ніколас поновлював підґрунтя подій:

— Вони не стежили за мною, ці «ескадронці», вони мене охороняли! Навіщо — незрозуміло, та це факт. І коли я перетинав Красну площу, а слідом за мною йшов убивця, мої охоронці теж були неподалік. Потім я на роликах одірвався від них. От і лишився без охорони.

— Авжеж, ти зі своїми роликами всім нам облом улаштував. Каеспешник дунув убік, до ГУМу, ми всі за ним — за тобою все одно було не поспіти. Ну а в магазині твій приятель мов крізь землю провалився.

— Так, це він уміє, — кивнув Фандорін, згадавши марні пошуки Очкарика в архівному містечку.

— «Ескадронці» покрутились-покрутились, побалакали по мобілі та й поїхали. Вигляд у них був кислий. Мабуть, отримали від Coco клізму.

Морщачи лоб, Ніколас вибудовував логічний ланцюжок далі:

— Вони не знали, де мене шукати. А от Очкарик здогадався, що я рухаюсь на Софійську набережну, до посольства. Зрештою, допетрати було не так уже й важко — куди побіжить британець, який залишився без документів і опинився в небезпеці? Треба гадати, що ця людина зайняла спостережний пункт напроти посольства і почала чекати, чи не вийду я. І дочекалася… Стоп! — стрепенувся магістр. — А як же ви опинилися біля посольства? Це не могло бути випадковістю! Ви ж навіть не знали, що я британець!

Журналістка подивилася на нього співчутливо, як на недоумка.

— Якийсь ти все-таки недокручений. Очевидно, травоїдне життя не йде на користь інтелекту, від цього ви, європейці, такі варені й тупуваті. Ти ж сам у мене запитував, де розташоване посольство Сполученого Королівства?

Так ось чому лице Алтин здалося йому непевно знайомим! Марія Шнайдер тут зовсім ні до чого.

Господи, просто дивно, що він до цього часу живий — неспостережливий, недогвинчений, недокручений. У записнику було якесь виразне означення для людини подібного складу, ще презирливіше, ніж просто «лох». Ага: «чайник некипяченый». Сер Ніколас О. Фандорін, М. A., Bt, Ч. Н. — ось як слід би іменувати себе на візитній картці.

— Будемо підбивати підсумки, — невесело сказав Ніколас. — Ясно тільки те, що професійний кілер хоче мене вбити, а якийсь сумнівний підприємець вставляє йому палиці в колеса. Що все це значить? Чим я догодив панові Coco і не догодив веселому чоловікові в окулярах?

Запитання повисло в повітрі.

— Третя година ночі, я падаю з ніг, — оголосила Алтин, зісковзнувши з кухонного столу на підлогу. — Деньок був повний фініш, забудьмося сном. Утро вечера мудренее.

Фандорін зітхнув:

— Мені це сьогодні вже говорили.

* * *

Усе-таки на столі було жорстко й незручно. Хоча в розкладеному вигляді він був і довгим, ноги все одно звисали, а подушка намагалася сповзти.

Існувала альтернатива — влаштуватися на підлозі, та вона вже розглядалась і її було рішуче відхилено.

— Ліжко в мене одне, до того ж дівоче, — сказала Алтин, коли вони перемістилися з кухні до кімнати. — Та ти на ньому в будь-якому разі не помістився б.

— Накидайте мені якого-небудь ганчір'я, і я чудово влаштуюся на підлозі, — відповів Ніколас. — Уже й місце пригледів — біля стіни, під величезними динаміками. Чи не впадуть?

— Ти до мишей нормально ставишся? — запитала господиня.

— Взагалі-то не дуже, — насторожився Фандорін. — А що, у вас є миші?

І сторожко покосився туди-сюди. У маленькій кімнаті було не дуже-то чисто: подряпаний паркет давно не протирали, на старовинному буфеті з різьбленими башточками сіріли розводи пилюки. Крім цієї монументальної споруди, що напевне пам'ятала графа Вітте-Сахалінського, тут було ще горезвісне дівоче ліжко, обідній стіл, верстатик із комп'ютером, величезна стереосистема, два телевізори один на одному (авжеж — журналістка) і один-єдиний стілець. Не сказати щоб затишно, а вже бардак (гарне слово,