Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Готово, — далеким упевненим голосом сказав Рамірес.

— Відправив до вас гостей, — відповів Тернер, торкнувшись мікрофона. — Нейтане, час. Вертайтеся з Девісом у бункер.

Девіс відповідав за обладнання для передачі дези, їхній єдиний нематричний зв'язок із «Хосакою». Нейтан був майстром на всі руки. Лінч закочував останні мотоколеса в чагарі за парковкою. Веббер і Комптон сіли за модулем навпочіпки й розбиралися з дротом, що тягся від хірургів із «Хосаки» до біомонітора «Соні» на командному пункті. Портативний нейрохірургічний модуль, знятий із коліс і поставлений на чотири домкрати, знову нагадав Тернерові про той французький, де він колись відпочивав. То було вже значно пізніше, роки через чотири після того, як його в Лос-Анджелесі найняв Конрой.

— Як справи? — спитав Саткліфф по рації.

— Добре, — торкнувся мікрофона Тернер.

— Щось тут нуднувато.

— Комптоне, — звернувся до напарника Тернер, — Саткліффові треба помогти прикрити периметр. І ти, Лінче.

— От чорт, — озвався Лінч із темряви. — Я думав, побачу весь заміс.

Тернер тримав руку на кобурі «Сміт-Вессона» під полою парки.

— Ну ж бо, Лінче. — Якщо він кріт Конні — захоче лишитися тут. Чи в бункері.

— Та пішов ти, — відповів Лінч. — Там нікого нема, сам знаєш. Хочеш мене спекатися — піду туди й дивитимусь за Раміресом.

— Ага, — відповів Тернер, дістав револьвер і натиснув кнопку активації ксенонового прожектора. Перший різкий спалах вихопив із мороку покорчений кактус сагуаро. У безжальному світлі його колючки здавалися ковтунами сірої шерсті. Другий кутастою плямою освітив шпичастий череп на Лінчовому ремені. Постріл і розрив кулі, що зіштовхнулася з ціллю, злилися в одне. Вибухова хвиля розійшлася над темною пласкою землею невидимими концентричними колами грому.

На перші кілька секунд запала повна тиша: навіть кажани й комахи вичікувально застигли. Веббер втиснулась тілом у чагарі, а Тернер якимось чином відчув її там і вже знав, що вона дістала пістолет і міцно стискає його вправними смаглявими руками. Де Комптон, він не знав.

— Тернере, що це було? — озвався в навушнику шкребкий Саткліффів голос.

Зорі вже вийшли, і можна було роздивитися Веббер. Вона сиділа навпочіпки, тримаючи зброю обома руками й спершись ліктями на коліна.

— Він Конроїв кріт, — подав голос Тернер, опустивши «Сміт-Вессон».

— Господи Боже мій, — промовила Веббер. — Конроїв кріт — я.

— Він користувався зовнішньою лінією. Я таке вже бачив.

Їй довелося повторити.

Спершу в голові озвався голос Саткліффа, потім — Раміреса.

— Бачимо твій транспорт. Вісімдесят кілометрів, наближається... Довкола чисто. Джейлін каже, за двадцять кілометрів на південь — південний захід іде безпілотний товарняк, якраз за розкладом. Це все. Що там у біса кричить Сат? Нейтан каже, десь стріляли.

Рамірес був увімкнений, і більшість його чуттів забирав на себе сигнал маас-неотеківської деки.

— Нейтан готовий до першого вкиду дези...

Тернер уже чув кружляння літака, який заходив на посадку на шосе. Веббер устала й поволі наближалась до нього зі зброєю в руці. Саткліфф знову і знову перепитував, що сталося.

Тернер підняв руку й торкнувся мікрофона:

— Лінч мертвий. Літак прилетів. Це все.

Літак летів просто над ними з вимішеними вогнями — його чорна тінь усе ближчала. Спалахнули паливні гази: при такому гальмуванні ніхто з пілотів-людей не лишився б у живих. Потім щось моторошно захряскотіло — це вдарився об землю корпус із вуглецевого волокна. Крізь опукле пластикове покриття кабіни Тернер бачив миготіння панелі приладів.

— Ти облажався, — сказала Веббер.

Позаду неї відкрився люк хірургічного модуля. З освітленого отвору визирнула постать у масці й зеленому костюмі хімзахисту. В синьо-білому яскравому світлі споряджений медик відкидав розмиту тінь крізь хмару дрібного пилу, що зависла над майданчиком після приземлення літака.

— Зачини! — крикнула Веббер. — Рано!

Коли двері зачинилися й затулили світло, обоє почули шум двигуна надлегкого літака. Порівняно з гуркотом реактивного він здавався дзижчанням бабки, уривчастим гудінням джмеля, що поступово зовсім зникло.

— У нього кінчається пальне, — сказала Веббер. — Але він уже близько.

— Він тут, — сказав Тернер у мікрофон. — Давайте перший вкид.

Повз них прошурхотів крихітний дельтаплан — темний трикутник на зоряному тлі. Щось гучно матлялося у здійнятому його тихим польотом вітрі, можливо, холоша Мітчеллових штанів. Сидиш десь там угорі, думав Тернер, сам-один, у всьому найтеплішому, начепивши інфрачервоні окуляри, які сам собі й змайстрував, і шукаєш очима дві пунктирні паралельні лінії, викладені для тебе на землі шведськими грілками.

— Бісів шибайголова, — прошепотів він до себе, відчуваючи, як серце сповнилось дивним захватом, — як же тобі хотілося втекти.

А потім весело бахнула перша ракета, і магнієва біла зірка під білим парашутом стала повільно спускатися на пісок пустелі. Майже одразу ляснуло ще двічі, і з західного краю ТРЦ заскрекотіла довга автоматна черга. Краєм ока Тернер бачив, як Веббер, ламаючи чагарі, мчить до бункера, але водночас не відривав погляду від надлегкого літачка, його яскравих помаранчево-блакитних матер'яних крил і постаті в окулярах, скуленої у відкритому металевому корпусі над тендітним триніжним шасі.

Мітчелл.

Небесні вогні освітлювали посадковий майданчик, наче футбольне поле. Літачок нахилився й повернув — так неквапно, що Тернерові хотілося кричати. Звідкись із-за меж майданчика білими траєкторіями летіли трасуючі кулі. Промазав.

Саджай. Саджай. Він біг, перестрибуючи ковтуни колючок, що впивалися в кісточки ніг і поли куртки.

Спалахи. Світло. Мітчелл не міг скористатись окулярами й роздивитись інфрачервоне сяйво грілок. Він кружляв над усією смугою. Переднє колесо об щось зачепилося, літачок поточився, закрутився, мов метелик зі рваним крилом, і осів у хмарі здійнятої сивої пилюки.

Світло вибуху Тернер побачив, здається, за мить до того, як почув звук, і його власна тінь майнула перед ним по блідому чагарнику. Вибухова хвиля підняла його в повітря, струсонула й кинула — падаючи, він бачив розбомблений хірургічний модуль у жовтій кулі спалаху: Веббер пустила свою протитанкову гранату. Але ось він знову встав і помчав, стискаючи зброю.

Коли перший спалах ракети згас, він саме добіг до уламків Мітчеллового літачка. Якраз тоді звідкись узявся другий і засяяв над самою головою. Стрілянина тепер не вщухала. Тернер заліз за лист покоробленого іржавого металу й побачив зіщулену постать пілота. Голова і обличчя ховалися за саморобним шоломом і неоковирними окулярами, примотаними до шолома сріблястою армованою стрічкою. Зігнуті кінцівки зникали у складках темного костюма. Тернер відсторонено спостерігав, як його руки чіпляються