Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

А король лише застогнав і затулив обличчя руками.

— Щодо них панує хибне уявлення, — відказав Далінар. — Та все одно навіть сама воринська церква визнає�́, що перші Променисті — породження Вісників — були свого часу бастіоном моралі та справедливості. Треба нагадати народу, що Променисті як лицарський орден відстоювали дещо величне. Бо інакше не було б ніякого «гріхопадіння», як його називають перекази.

— Але навіщо? — допитувався Елгокар. — Із якою метою?

— Бо я повинен це зробити. — Далінар позволікав. — Я поки й сам не зовсім певен навіщо. Але мені так веліли. Щоб захиститися й підготуватися до того, що гряде — якоїсь бурі. Можливо, йдеться всього-на-всього про бунт із боку решти великих князів. Сумнівно, але хто його знає…

— Батьку, — сказав Адолін, кладучи руку йому на плече, — все це дуже добре, і ти, мабуть, зміг би змінити популярні уявлення щодо сутності Променистих, але… Присягаюся душею Ішара! Вони вміли те, що нам не до снаги. Посвячення в Променисті не надасть чудо-здібностей — як-от у переказах — звичайній людині…

— Суть Променистих не зводилася до їхніх умінь, — парирував той. — Ішлося про ідеали — про ті ідеали, яких сьогодні бракує. Нам, може, й не зрівнятися з прадавніми Приборкувачами сплесків — себто з їхніми здібностями — але ми можемо наслідувати Променистих в іншому. Я ухвалив для себе це рішення, і навіть не намагайтеся відмовити мене.

Проте решта присутніх не здавалися переконаними.

Каладін примружив очі. То Далінар знав про його здібності? А чи таки не знав? Присутні перейшли до приземленіших предметів — як виманити Сколкозбройних на герць з Адоліном і як забезпечити патрулювання прилеглої території. Далінар сприймав безпеку у військових таборах як необхідну передумову реалізації свого плану.

Зрештою нарада завершилася. Більшість присутніх подалася виконувати отримані накази, а Каладін усе розмірковував про Далінарові слова, які стосувалися Променистих. Сам цього не розуміючи, князь дуже точно схопив їхню суть. У Променистих лицарів справді були ідеали: вони навіть уживали такий самісінький термін — П’ять ідеалів або Безсмертні слова.

«Важить життя, а не смерть, — подумки процитував Каладін, бавлячись із витягнутою з кишені сферою, — важить сила, а не слабкість, важить шлях, а не прибуття». Сукупно ці слова становили Перший ідеал. Він досить туманно уявляв собі їхній зміст, проте нерозуміння не завадило йому осягнути Другий ідеал Вітробігунів — обітницю захищати тих, хто не здатен захиститися самотужки.

Решту три Сил уперто не розголошувала. Мовляв, як буде треба, він і сам їх дізнається. Або не дізнається — і тоді не просунеться далі.

А чи хотів він просуватися? Щоб стати ким? Щоб долучитися до лав Променистого лицарства? Каладін не шукав чужих ідеалів як дороговказів для свого життя. Він прагнув тільки вціліти, аж тут опинився на шляху, що ним століттями не ступала жодна людина, і який міг перетворити його на предмет ненависті або поклоніння по всьому Рошару. Стільки уваги…

— Солдате? — звернувся до нього великий князь, зупинившись біля дверей.

— Сер.

Капітан випростався й відсалютував. То було приємне відчуття — тягнутися в струнку, коли знайшов своє місце. От тільки складно було сказати, звідки бралася ця приємність: від згадок про любе його серцю старе-добре життя, а чи від жалюгідного інстинкту сокирогончака, який знову відчув на собі повідок?

— Мій небіж мав рацію, — сказав Далінар, дивлячись услід королю, який зникав углибині коридору. — Решта можуть учинити замах на мою родину. Це в їхньому стилі — так вони мислять. Тож мені знадобляться охоронні загони, які повсякчас вартуватимуть моїх синів і Навані. Вкомплектуй їх найкращими кандидатами.

— Сер, у мене всіх людей — дві дюжини, — відказав Каладін. — Цього не вистачить для повноцінних охоронних команд, які могли б цілодобово захищати всю вашу четвірку. Незабаром я маю підготувати поповнення, але ж сам лише спис у руках не робить із мостонавідника вояка, не кажучи про годящого охоронця.

Князь заклопотано кивнув і потер підборіддя.

— Сер?

— Критичний некомплект особового складу не тільки в тебе, солдате, — сказав Далінар. — Садеасова зрада коштувала моєму табору багато людей — і то дуже хороших. А тепер мені встановлено крайній термін — шістдесят із хвостиком днів…

Каладін відчув, як його продирає мороз: великий князь сприйняв число, яке виявив надряпаним на стіні, надзвичайно серйозно.

— Капітане, — неголосно сказав Холін. — Мені потрібен кожен дужий чоловік, якого лишень вийде знайти. Я маю муштрувати їх, відновлювати військо й готуватися до бурі. А щоб отримати бойовий досвід, їм слід здійснювати вилазки на плато і битися з паршенді.

Гм, а Каладін тут до чого?

— Ви ж обіцяли, що від нас не вимагатимуть участі у битвах на плато?

— І я дотримаю своєї обіцянки, — запевнив Далінар. — Але Королівська гвардія налічує двісті п’ятдесят вояків — уключно з кількома останніми боєздатними офіцерами, які знадобляться мені, щоб командувати новобранцями.

— Ви це до того, що мені доведеться охороняти не тільки вашу родину, еге ж? — запитав Каладін, відчуваючи, як йому на плечі лягає новий тягар. — Ідеться про намір перекласти на мій загін іще й функції королівської охорони?

— Так, — відповів великий князь. — Поступово, але запевно. Мені потрібні ті люди. А до того ж я вважаю неправильним зберігати осібність обох охоронних служб. З огляду на ваше минуле, в мене таке відчуття, що твої люди, найімовірніше, не містять ворожих агентів. Нехай стане тобі відомо, що деякий час тому на королівське життя, можливо, було скоєно замах. Хто за ним стояв, я наразі не виявив, але мене непокоїть, що в цьому міг бути замішаний дехто з його охоронців.

Капітан охнув:

— Що трапилося?

— Ми з Елгокаром полювали на прірводемона, — пояснив йому Далінар. — Так от під час тієї ловитви, у вирішальний момент, королівська Сколкозбруя мало не відмовила. Як виявилося, багато самоцвітів, що забезпечують її живлення, було підмінено на дефектні, які мали тріснути, не витримавши напруги.

— Я мало що тямлю в Збруях, сер, — зізнався Каладін. — А не могло бути так, що ті самоцвіти вийшли з ладу самі, а не внаслідок саботажу?

— Могло — але ймовірність цього невелика. Я хочу, щоб твої люди позмінно — чергуючись із Королівською гвардією — охороняли Елгокара й монарший палац, знайомлячись із ним і приміщенням. Мостонавідники матимуть змогу підучитися в досвідчених охоронців, а я паралельно відбиратиму з-поміж тих потрібних мені офіцерів, щоб перекинути на муштрування новобранців.

За кілька найближчих тижнів ми з’єднаємо вас у єдиний загін. Командиром я призначу тебе. А в міру перетворення решти мостонавідників на боєздатне поповнення, ми замінимо ними гвардійців, перевівши тих на службу до війська. — Князь глянув Каладінові в очі. — Впораєшся, солдате?

— Так точно, сер, — відказав капітан, хоч і почасти внутрішньо панікуючи. — Буде зроблено.

— От і добре.

— Сер, дозвольте пропозицію. Ви сказали, що збираєтеся розширити зону патрулювання за межі військових таборів, щоб охопити пагорби, прилеглі до Розколотих рівнин?

— Так. Адже там аж кишить розбійниками, хоча це тепер алетійська земля, яка має жити за законами Алеткару.

— Мені треба вимуштрувати