Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

Пані Девіс отетеріла. Вона не сподівалася відмови на своє прохання.

— Пане Мередіт, — ошелешено відказала вона, — чи ви здурі… невже ви це серйозно? Подумайте, пане Мередіт — ви мусите обміркувати привілеї, які матиме Уна…

— Нема чого обмірковувати, пані Девіс. Про це не може бути мови. Жодні мирські привілеї, які ви здатні запропонувати їй, не замінять батьківської любові й турботи. Дякую вам іще раз — але тут нема чого обмірковувати.

Лють розчарування позбавила пані Девіс навіть давньої звички пильнувати погідний вираз. Широке лице її побуряковіло, голос затремтів.

— Я думала, ви будете раді віддати її мені, — бридливо посміхнулася вона.

— Чому ви так думали? — спокійно озвався пан Мередіт.

— Тому, що ніхто й не припускав, наче ви бодай трохи любите власних дітей, — ядуче відказала пані Девіс. — Вони занедбані. Усі тільки про це й говорять. Їх не годують, як слід, не вдягають і геть не виховують. Манери в них, немов у зграї диких індіанців. А ви й не згадуєте про свій батьківський обов’язок. Пустили приблудну дитину жити з ними два тижні, а самі й не помітили її — дитини, що лається, мов п’яний швець, як я чула. Та вам байдуже було б, якби вони й чуму підхопили від неї! А Фейт, що виставила себе на глум, коли підскочила в церкві з тією дурною промовою! А потім їздила селом на свині — просто під вашим носом! Вони поводяться неприпустимо бридко, а ви не ворухнули й пальцем, щоб зупинити їх чи навчити бодай чогось! І тепер, коли я пропоную вашій доньці гідний дім та добрі перспективи, ви відмовляєтеся й ображаєте мене! І ви ще говорите про любов і турботу! Добрячий батько!

— Годі, жінко! — звелів пан Мередіт. Він підвівся й зміряв пані Девіс поглядом, від якого вона здригнулася. — Годі! — повторив він. — Ні слова більше, пані Девіс! Ви сказали забагато. Можливо, я в чомусь і знехтував батьківськими обов’язками, але не ваш клопіт нагадувати мені про це в тих висловах, до яких ви вдалися. Тож попрощаймося.

Пані Девіс нічого не відказала, навіть стриманого «на все добре», проте рушила до дверей. Коли вона минала пана Мередіта, велика гладка ропуха, що її Карл заховав під канапою, вискочила їй під ноги. Заверещавши, пані Девіс відсахнулася від страхітливої почвари, поточилася й випустила парасольку. Вона не впала, та, незграбно хилитаючись і шпортаючись, пролетіла через усю кімнату й глухо гепнулася об двері, струснувшись від удару. Пан Мередіт, не помітивши ропухи, злякався, чи не залила гості нагла кров, і кинувся до неї, щоб допомогти. Сяк-так оговтавшись, пані Девіс навіжено махнула парасолькою в його бік.

— Не чіпайте мене! — мало не закричала вона. — Я певна, це нові витівки ваших дітей! Гідній парафіянці не місце в такому домі! Віддайте мені парасольку — я піду й ніколи не повернуся ані сюди, ані до вашої церкви!

Пан Мередіт смиренно підняв розкішну парасольку й мовчки простягнув їй. Пані Девіс вихопила її й рішучо метнулася геть. Джеррі й Карл більше не з’їжджали поручнями сходів, а сиділи на ґанку разом із Фейт. На жаль, усі троє дзвінко виспівували: «У середмісті гаряче сьогодні»[21] й пані Девіс, зачувши слова «…ноги в руки — і тікай», вирішила, що спів адресовано їй і тільки їй. Вона спинилася й тицьнула в дітей парасолькою.

— Ваш батько — телепень, — сказала пані Девіс, — а ви — урвителі, і відшмагати вас треба так, щоб до скону затямили.

— Він не телепень! — крикнула Фейт.

— Ми не урвителі! — обурилися хлопці, але пані Девіс уже пішла й нічого не почула.

— Мабуть, вона сказилася, — виснував Джеррі. — А хто такі урвителі?

Пан Мередіт іще кілька хвилин міряв кроками вітальню, а тоді повернувся до бібліотеки й сів, хоч і не поринув знову в труднощі німецької теології — надто схвильований і засмучений був він для цього. Пані Девіс пробудила його до дійсності, жорстоко й болісно. Невже він такий байдужий, неуважний батько, яким вона змалювала його? Невже він так катастрофічно занедбав духовні й фізичні потреби цих чотирьох маленьких істот, які в усьому залежать від нього, позбавлені материної опіки? Невже парафіяни осуджують його так непримиренно, як каже про це пані Девіс? Мабуть, так, якщо вона прийшла із проханням віддати їй Уну, беззастережно певна, що він позбудеться рідної доньки, немов приблудного, чужого кошеняти. А коли так, то що тоді?

Джон Мередіт застої пав і знову закрокував брудною, неприбраною кімнатою. Що він міг удіяти? Адже він любив своїх дітей так само, як будь-який батько, і знав, попри зусилля пані Девіс та її однодумців, що й вони віддано люблять його. Але чи міг він подбати про них? Йому найкраще були відомі власні слабкості й вади — як і те, що діти потребували здорового й благодатного впливу доброї жінки. Та де ж її знайти? Найняти служницю означало тяжко скривдити тітку Марту. Вона ж була переконана як у власній моторності, так і в тому, що вміє робити все потрібне для нього й дітей. Ні, він не міг образити сердешну стареньку, що була така добра до них. Як вона любила Сесілію! І Сесілія наполягала, щоб він тактовно ставився до тітки Марти. Аж раптом пан Мередіт пригадав, як тітка Марта була натякнула, що слід йому знов одружитися. Мабуть, нова паніматка не викликала б у неї такого обурення, як служниця. Але марно про це й думати — він не кохав і не міг покохати жодної жінки, окрім Сесілії. То що ж лишається? Зненацька пастор надумав піти в Інглсайд і порадитися з пані Блайт. Вона була однією з тих нечисленних жінок, у товаристві яких він ніколи не почувався сором’язливим чи недорікуватим. До неї він завжди ходив по розраду й підтримку. Можливо, і тепер вона могла б запропонувати йому якийсь вихід. А якби й ні — пан Мередіт відчував, що після розмови з пані Девіс йому потрібне гідне, дружнє спілкування, що позбавило б його гіркого осаду в душі.

Він квапливо перевдягнувся й повечеряв не так відсторонено, як зазвичай. Уперше йому подумалося, що їхній стіл убогий, а страви геть несмачні. Мигцем поглянувши на дітей, пан Мередіт відзначив, що вони рум’яні й здорові з лиця — окрім Уни, але вона й за материного життя не була вельми дужа. Усі вони сміялися, теревенили й