Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

— Можливо, — ледь чутно прошепотів лікар Джордж, занепокоєний тим, що Біллі не на жарт перелякався.

— Що вони роблять у моїй голові? — Голос Біллі зірвався на крик.

— А що вони тобі кажуть? Це може багато нам пояснити. Вони тобі щось велять, чи радять, чи підказують?

— Зараз вони повторюють: «Слухай його, слухай його».

— Кого вони мають на увазі? Мене?

— Думаю, так.

— А коли мене немає поруч — коли ти на самоті, — вони і тоді з тобою говорять?

— Вони, швидше, говорять про мене, — зітхнув Біллі. — З іншими людьми.

— Вони поводяться так, ніби тебе оберігають? Чи не вважаєш ти, що, коли вони говорять про тебе з іншими людьми, вони хочуть тебе захистити?

— Гадаю, вони мене присипляють.

— І коли вони це роблять?

— Коли я занадто розхвилююся.

— Тобі не здається, що це трапляється саме тоді, коли ти не можеш упоратись із хвилюванням? Тому що це одна з причин, чому люди сплять, — так можна втекти від тривог. Ти не помічаєш у собі ніяких змін? Можливо, ти стаєш більш загартованим і скоро їм уже не доведеться захищати тебе в такий спосіб?

— Кому це — їм? — знову перелякано підвищив голос Біллі. — Хто ці люди? Чому вони змушують мене спати?

Лікар Джордж зрозумів, що пора змінити тему.

— Що в житті тебе непокоїть найбільше?

— Що хтось заподіє мені шкоду.

— Це тебе лякає?

— Настільки, що я засинаю.

— Але тебе можуть скривдити, навіть коли ти спиш, хоча ти цього і не усвідомиш, — зауважив лікар Джордж.

Біллі склав руки на своїх тремтливих колінах.

— Поки я сплю, мені ніхто не може завдати лиха.

— Чому так?

— Не знаю. Але я щоразу прокидаюся неушкодженим. — Юнак надовго замовк, а тоді знову підвів очі на лікаря. — Ніхто так і не пояснив мені, що ці люди роблять у моїй голові.

— Ті, що з тобою говорять?

— Так.

— Можливо, відповідь криється у твоїх же словах. Коли ти не знав, як захиститися від тих, хто хотів заподіяти тобі шкоду, якась інша частина тебе знайшла спосіб уберегтися від небезпеки.

— Інша частина мене?

Лікар Джордж усміхнувся і кивнув, чекаючи, як відреагує Біллі.

— А чому я нічого не знаю про цю свою іншу сторону? — тремтливим голосом запитав той.

— Певно, це тому, що в тобі живе якийсь лютий страх і він заважає тобі вживати заходів, необхідних для самозахисту, — розтлумачив лікар. — Він тебе паралізує. І тому ти мусиш заснути, щоб інша твоя сторона могла подбати про твою безпеку.

Здавалося, Біллі розмірковує над почутим. Тоді він зиркнув на лікаря, мовби силкувався щось збагнути:

— Чому я таким став?

— Очевидно, якісь події тебе смертельно налякали, коли ти був іще маленьким.

Після довгої паузи Біллі промовив, схлипуючи:

— Я не хочу згадувати про ті події. Це дуже боляче.

— Однак це відповідь на твоє запитання, чому ти засинаєш, коли боїшся, що хтось тебе збирається скривдити.

— Чому я у шпиталі? — видавив Біллі, окинувши оком кімнату.

— Лікарки Тернер, Каролін і Вілбур вважають, що після шпиталю тобі, можливо, більше не доведеться постійно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощі й виходити зі страшних ситуацій.

— Тобто ви можете мене вилікувати? — хлипав Біллі.

— Ми можемо спробувати. Ти б цього хотів?

— А ви проженете всіх отих людей із моєї голови? — вигукнув Біллі.

Лікар Джордж відхилився на спинку стільця. Слід було стримуватись і не наобіцяти хлопчині забагато.

— Нам дуже хотілось би тобі в цьому допомогти. Тоді б ти більше не мусив постійно спати і всі твої сторони об’єднались би, зробивши тебе сильною і здоровою людиною.

— Я більше не чутиму голосів? І вони не примушуватимуть мене спати?

Лікар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:

— Якщо ти достатньо зміцнієш, у них не буде причин тебе присипляти.

— Я не думав, що хтось колись зможе мені допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався і бачив, що мене знову десь замкнули, що я… я знову в якійсь клітці. — Йому клубок підкотив до горла. Очі юнака панічно нишпорили по кімнаті.

— Тобі, напевно, було дуже страшно, — мовив лікар Джордж заспокійливим тоном. — Це просто жах.

— Мене завжди десь замикають, — мало не прокричав Біллі. — А йому відомо, що я тут?

— Кому?

— Татові.

— Я не виходив із ним на зв’язок. Гадки не маю, чи знає він, що ти тут, у нас.

— Я… мені заборонено про дещо розповідати. Якщо він дізнається, що я з вами розмовляю, він… Господи!.. Він мене вб’є і закопає у хліві!

На перелякане обличчя Біллі страшно було дивитись. Юнак скривився і втупився в підлогу. Рибка обірвала волосінь. Лікар Джордж відчув, що Біллі тут уже немає.

Почувся м’який голос Аллена:

— Біллі спить. Артуру навіть не довелося нічого робити. Той сам заснув, тому що знову почав дещо пригадувати.

— Обговорювати ті події занадто важко, я правильно розумію?

— А про що ви говорили?

— Про Чалмера.

— Ой, ну, це могло… — Його погляд спинився на відеокамері. — А навіщо камера увімкнена?

— Я сказав Біллі, що хочу записати нашу бесіду на плівку. Я все йому пояснив, і він був не проти. А чому ти вийшов на сцену?

— Артур звелів. Ви, певно, налякали Біллі, викликавши ті спогади. Він почав тут почуватися мов у пастці.

Лікар Джордж почав було пояснювати, про що розмовляв із Біллі, аж раптом йому сяйнула думка:

— Слухай, а чи можу я спілкуватися з тобою та з Артуром водночас, щоби ми втрьох могли обговорити те, що сталось?

— Я можу запитати в Артура.

— Мене цікавить ваша з Артуром думка стосовно Біллі. Чи не вважаєте ви, що він став більш урівноваженим і не настільки схильним до самогубства і що він, можливо, вже ладен упоратися з…

— Зараз він не схильний до самогубства, — пролунав у відповідь приємний виразний голос із аристократичною британською вимовою, і лікар Джордж зрозумів, що Артур вийшов на сцену, аби власною персоною відповісти на його запитання.

Востаннє він бачив Артура ще того дня у в’язниці, коли лікарка Вілбур проводила обстеження. Лікар спробував зберегти невимушений вигляд і приховати подив, продовжуючи розмову, ніби нічого не трапилось:

— Але чи й досі з ним треба поводитися вкрай обачно? Гадаєш, він усе ще занадто вразливий?

— Безумовно, — відказав Артур, складаючи долоні пучками пальців докупи. — Його легко налякати. У нього неабияка параноя.

Лікар Джордж вказав на те, що навіть не збирався під час сьогоднішньої бесіди згадувати Чалмера, але, здавалося,