Читати книгу - "Пророчиця"

Вибратися з неї не так складно, навіть цілі три шляхи пропонується. Перший — повернутися назад, пробуркотіти вибачення, зачинитися до ранку, а на ранок — у перший же транспорт, що рухається в бік Грузького, на яке він, мабуть, тепер приречений. Без суду та слідства намалювався вирок: загрузни в Грузькому, сиди і не рипайся. Шлях другий — те ж саме, тільки без принизливого повернення на територію порядного Юрця-братця. Перекантуватися на залізничному вокзалі до ранку, а там або десь звідти, або, швидше за все, від автовокзалу забратися в маршрутку і — до побачення, місто Конотоп.

Третій — найпростіший: знайти біля залізничного вокзалу таксиста, готового за гроші везти пасажира хоч у Грузьке, хоч за сто кілометрів до російського кордону, і взагалі — за окрему плату через кордон доправити, таких метких дядьків у прикордонному за статусом Конотопі хоч греблю гати.

Два останні варіанти впиралися у відсутність фінансового забезпечення. Вискочивши від брата, Сергій якось про це не подбав. Перший, принизливий варіант, передбачав, що брат дасть на дорогу і навіть на опохміл, аби не бачити його у найближчій і, по можливості, у віддаленій перспективі. Горілий уже навіть рипнувся підніматися й вертатися, та потім передумав, сів назад, замислено почухав давно не голене підборіддя.

Справді, вертатися, вибачатися і проситися — рішення в його ситуації на сто відсотків правильне, ось тільки в його теперішню систему цінностей таке ось визнання життєвого краху не вписувалося. Грошей на таксі теж не вичаклуєш. Хіба по повній зануритися у відведене йому після виходу з колонії місце в міському кримінальному середовищі та спробувати пограбувати якогось лоха, бажано навіть кількох. Горілий сам посміхнувся на цю думу, визнаючи неможливість для себе утілення в життя такого плану. Лишається рулити пішки на вокзал, товктися там цілу ніч, а зранку йти проситися до маршрутників — це теж соромно, проте не так, як проситися до Юрця-братця.

Вирішивши так, Сергій підвівся і, глибше запхнувши руки в кишені куртки, рушив до залізничного вокзалу.

Йшов годину.

Не можна сказати, що зовсім протверезів дорогою, зате точно провітрився. На центральному вокзалі таких пасажирів, як він, вистачало в будь-який час доби, загубитися було досить легко, як на будь-якому вокзалі. Але Горілий ні від кого не ховався і губитися не збирався: зараз йому радше було треба, аби ніхто не звертав уваги на неголеного чоловіка тридцяти чотирьох років із перегарними вихлопами та худим наплічником.

Усередині вокзалу Сергія огорнув стійкий незнищенний дух, зітканий із немитих тіл, дешевих парфумів, погано перетравленої їжі, нездорового дихання пошкоджених болячками легенів, одеколону «Саша» або чим там іще дезінфікують себе подорожні та наливаються привокзальні бомжі, нечищених черевиків, зопрілих шкарпеток, хлорки, вбиральні, пиріжків із кислих прострочених дріжджів, смажених на прогірклій, неодноразово вживаній для смаження олії, ще чогось невизначеного, та однозначно — тваринного, шолудивого, псячого, кирзового, зовсім не свіжого. Роззирнувшись, Горілий пошукав очима вільне місце в залі очікування, зачепився поглядом за патрульних, які саме перевіряли документи у збентеженого пацана із дерматиновою сумкою через плече, потупцяв і, перетнувши вестибюль, вийшов до колій. Там глибоко вдихнув свіжого, як виявилося, повітря, постояв, подивився, як пенсіонерки й жіночки непевного віку гасають між поїздами, пропонуючи пасажирам вареники, торти, смажену рибу, насіння й морозиво, а коли ніхто не бачить і не чує — горілку, рідше — вино, а за потреби можуть роздобути навіть коньяк: напій тут, на Конотопському центральному вокзалі, досить сумнівного походження, проте навряд чи хтось серйозно отруїться, адже ця рідина незалежно від назви містить ті ж сорок градусів…

На згадку про градуси Горілому засмоктало всередині, ледь зашуміло в голові, й він заодно відзначив: у кишенях нема цигарок, аби хоч якось перекурити цю, понад усякий сумнів, довгу ніч. Заодно Сергій вигріб нарешті всю свою готівку, перелічив разом із дрібними монетами, підбив невтішний підсумок: п’ять гривень і аж сімдесят копійок. Повинно, правда, вистачити на пачку дешевих цигарок… чи на сто грамів найдешевшої горілки тут-таки, у вокзальній наливайці… чи на прогірклий біляш, від якого напевне почнеться печія, але ж її можна запити водою з туалету… якщо туди пустять, зручності на вокзалі платні…

Аби порахувати жалюгідні фінансові залишки, Горілий мимоволі пройшов платформою вперед, ставши на освітленіше місце. Спочатку не відразу включився в ситуацію, а коли зрозумів, що відбувається, — було запізно. До нього, типа з характерною зовнішністю, освітленого з усіх боків, цілеспрямовано рухалася пара патрульних. Горілий радше відчув їх інстинктом учорашнього зека, а коли підвів голову та глянув на них — зціпив зуби від безсилої люті на черговий свій прокол. Адже до нього наближалися не просто патрульні — недавні знайомі сержанти Малишев і Прудник.

Вони теж упізнали свого кривдника.

Реванш був неминучим.

— Стояти! — гаркнув на ходу Малишев, лапнувши кобуру, та вчасно забрав руку — бракувало просто зараз, на залізничній платформі, гратися в американського копа.

Горілий не збирався тікати. Цим би він точно погіршив своє становище: тікаєш від міліції — вже винен. Раптом йому гостро закортіло, аби ці двоє придурків загребли його у відділок, замкнули в камері до ранку, дали відлежатися, все одно ж випустять. Проте шосте відчуття підказувало: забрати заберуть, тільки ж цим не обмежаться — обов’язково почнуть зводити рахунки під виглядом того, що затриманий чинив опір. Але бити себе носаками та кийками він точно не дозволить, хоч одному та зламає носа або щелепу, наприклад — ось цьому, Малишеву. Це вже стаття плюс власні поламані ребра.

Поки міркував так — патрульні підійшли з обох боків.

— Старий знайомий, — не запитав — констатував факт сержант Прудник. — Куди їдемо?

— Поки що нікуди, — чесно відповів Сергій.

— Значить, поїзди зустрічаємо, га? — мовив з іншого боку Малишев.

— Гуляю, — обмежився Горілий коротким поясненням.

— А залізничний вокзал, аби ти знав, не місце для прогулянок, — Прудник говорив до свого ворога, як до неприхованого ідіота.

— Гаразд. Я піду погуляю в інше місце, — без надії сподіваючись, що все ще може минутися, Горілий зробив спробу забратися геть, та Малишев чіпко схопив його за лікоть.

— Красти підеш?

— Чому відразу красти?

— Бо в нас місячник по боротьбі з профілактикою вуличної злочинності, — гордо заявив сержант. — І ти, братику, під нього підпадаєш. Воруши копитами, зараз у тюрму підемо.

— За що? — Сергієві самому це питання видалося безглуздим.

— Я тобі… козел… десять причин намалюю, — процідив Прудник. — Не зли мене, ясно? Побачимо, хто