Читати книгу - "Пророчиця"

Виходу не було.

Але наступної миті сталося те, що могло статися тільки на такій важливій залізничній станції, як Конотоп. Десь над головою хрипко прокашлявся гучномовець, а потім закликав утомленим жіночим голосом:

— Працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування! Повторюю, працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування!

Від передчуття позачергової демонстрації своєї безмежної влади сержанти навіть синхронно розпростали плечі.

— Стій тут! — наказав Малишев, тицьнувши кийком Горілого в живіт. — Не йди нікуди, гірше буде.

Після того, переконані, що ворог послухається і покірно чекатиме своєї черги на екзекуцію, обоє слуг закону побігли у будівлю вокзалу з’ясовувати, що там за пригода. А Сергій і правда лишився стояти, чекаючи, поки Малишев і Прудник візьмуться до нього. Так минуло зо п’ять хвилин — аж тоді до Горілого дійшло, до чого він опустився і наскільки втратив будь-яку здатність до опору. Нехай безглуздого — але ж опору…

Зціпивши зуби від образи на самого себе, Сергій розвернувся, знову пірнув у надра вокзалу. Патрульні Малишев і Прудник саме кудись упевнено вели підозрілого, як їм здалося, хлопця. Той чимчикував покірно, тільки так можна заслужити подальше прощення, і Сергій отримав зайву можливість подивитися на себе збоку. Побачене йому не сподобалось. Зайняті процесом здійснення правосуддя, сержанти нікого і нічого довкола себе не помічали. Провівши компанію поглядом, Горілий рішуче рушив до почекальні, вибрав собі вільне місце в кутку, біля заглибленого в себе огрядного дядька з брудною картатою сумкою, вмостився, напівприліг, заховавшись за ним, прилаштував рюкзак під голову.

Так спливло хвилин тридцять.

Його не шукали.

Більше такого сидіння Горілий не витримав. Знову підвівся, неввічливо посунувши дядька, рішуче попрямував у закуток, відгороджений під кафетерій, на ходу виймаючи сумні фінансові ресурси. До біса цигарки, стрельнути в когось можна, до поганої мами смердючі пиріжки, з чим би вони там не були! Душа просила чогось іншого, нехай стане легше хоч на годину, нехай зараз сержанти вже нишпорять кругом, жити треба одним лиш…

— Здоров, начальнику!

Привітання почулося з лівого боку, пролунало зовсім поруч. Сергій у першу секунду навіть не втямив, що звертаються саме до нього, і це він — начальник, та привітання повторилося, на плече за мить лягла чиясь рука.

— А я все дивлюсь: ти, не ти?

Чоловік років під сорок, який привітався з Горілим, не був схожий на типового мешканця нічного вокзалу. Розстебнуте пальто недешеве, хоч вартість в око не впадає, під ним — светр стриманої барви, брюки в тон пальту, туфлі з гострими носаками, не замащені в березневу вуличну грязюку. Навіть масивний срібний ланцюжок на ший, увінчаний ще масивнішим хрестом, і золота фікса, що блиснула при посмішці, не псували загалом респектабельної картини. Все одно Сергій не одразу впізнав цього чоловіка.

— Ти ж наче не носив окулярів, — нарешті промовив він.

— Тепер ношу, — чоловік зняв їх, склав, обережно заховав у кишеню пальта, простягнув Горілому ліву руку долонею догори. — Здоров, чи як?

Цей чоловік завжди простягав для привітань саме ліву руку, і ті, хто не знав або вперше мав із ним справу, спочатку губилися. Зате знайомі робили так, як повівся зараз Горілий — не намагалися потиснути його ліву своєю лівою, тим більше — правицею, а просто ляскали по простягнутій долоні, вичерпуючи цим процес привітання.

— Казали люди, що ти вийшов.

— Я для людей такий інтересний?

— Нормальний ти мужик, начальнику, — чоловік говорив без тіні іронії. — Реально, без базару. Навіть шукати тебе хотів, тільки закрутився, — кивок кудись за спину. — Справи в мене тут. Із митниками пару тем треться.

— Як успіхи?

— Про кризу чув?

— Сам же знаєш — там політінформації проводять. Народ на зоні не такий уже дикий.

— Та ясно. Ну, ось — домовлятися легше стало. А ще пару років тому такий гонор, куди твої гроші. Слухай, ходім, пригощу.

— Хтось би спорив — я не буду.

Чоловіки підійшли до шинквасу.

— О! — вигукнула жінка середнього віку — на тітку без віку доглянута, хоча і втомлена з виду барменка схожа не була. — Яким побитом, Вольо? Давно тебе видно не було…

— То я в твою зміну не попадаю, — мовив той, кого назвали Волею. — Значить, знайди нам ось із товаришем два по сто… мабуть, коньячку. Тільки хорошого, не того, якого тиждень тому на Зернове цілий вагон гнали.

— Того вже половини нема, — буркнула барменка, артистичним жестом витягла звідкілясь із-під прилавку почату пляшку, поставила поруч дві пластянки. — Коли я тебе дурила? По сто?

Воля уважно глянув на мовчазного Горілого.

— Один — сто, один — сто п’ятдесят, — уточнив замовлення. — Лимончик поріж, цілий.

— З цукром?

— Давай.

За п’ять хвилин чоловіки розташувалися довкола круглого столу. Між пластянками з коньяком поставили тарілочку з лимонними скибками.

— З поверненням, начальнику.

— Та я ж не начальник наче вже…

— Не для мене.

Цього чоловіка справді звали Волею, чим він у досить далекому з огляду на календар бандитському минулому дуже пишався. Його батько, німець, прямий нащадок одного з військовополонених, що лишилися в Радянському Союзі по війні відновлювати зруйновану економіку, або, як любив говорити сам Воля, істинний арієць, назвав свого сина Вольдемаром. Щоправда, хоч він і дав синові автентичне німецьке ім’я, сам тато вже носив питомо українське прізвище Шульга: бабуся, яка по війні загуляла з полоненим німцем, про всяк випадок записала дитину на своє, дівоче.

Знаменитих, відомих на весь світ Вольдемарів так і не знайшлося. Зате так звали якогось баварського барона, діда Вольдемарового батька, якого Воля навіть на фотографіях не бачив. Названий на честь шляхетного родича, сам Воля особливою шляхетністю не відзначався. Коли батько Волі з приходом перебудови й руйнуванням Берлінської стіни несподівано почав клопотатися про повернення на свою історичну батьківщину, навіть знайшов через листування якихось прямих німецьких родичів і почув краєм вуха про можливість отримання якоїсь там компенсації за свого батька, тобто — Волиного діда, сам Вольдемар уже потроху освоював приватне підприємництво. Правда, для двадцятирічного кандидата в майстри спорту з кульової стрільби це вилилося в невідворотний зв’язок із криміналом. На диво, Волі вдалося не лише вціліти під час стрілянини «шалених дев’яностих», а ще й налагодити з німецькими родичами бізнесові контакти через батька, що вже на той час успішно перебрався до, як любив говорити Воля, фатерлянду. Свою фантастичну фортуну Воля пояснював саме наявністю в себе такого оригінального імені, навіть приказку придумав: «Воля волю притягує».

Але, познайомившись із Вольдемаром у процесі розкручування якогось убивства, тоді ще опер Горілий знайшов цьому везінню більш приземлене пояснення. По життю поміркований