Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Чорний замок Ольшанський 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорний замок Ольшанський" автора Володимир Семенович Короткевич. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 101
Перейти на сторінку:
позабутий куток рідного краю?

— Отче…

— Який я вам «отець»? Я був і є західнобілоруський простий хлопець. Принаймні для вас, а не для костьольних преподобниць.

Коротко, не відкриваючи своєї мети, я сказав, що приїхав досліджувати замок, і показав документи.

— Гм. Добре, що хоч документи є, — на мій подив, він узяв їх і уважно переглянув. — А то останнім часом щось дуже багато хто зацікавився цим нещасним замком… якого, можливо, скоро зовсім не буде.

— Чому?

— Доб'ють люди, коли не добив час.

— А що?

— Збираються руйнувати шматок муру. Робитимуть двір для худоби.

— Гм. Навіть, якщо двір для худоби, — (Жихович несхвально скоса глянув на мене, але побачив, що я усміхаюся), — то що, брами нема?

— Є. Вузька. А на випадок пожежі, даруйте, правила пожежної безпеки передбачають два виходи. А костьол подивитися не хочете?

— Того й прийшов.

Зайшли. Ксьондз трохи зігнув коліна. Я, звичайно, ні.

Предки не згинали колін. Просто заходили, думали, скільки їм треба, і знову виходили до життя.

Величезна печера костьолу була та, що зветься «морок, напоєний світлом». У нефах напівтемрява. Під склепінням, на олтарній частині на колонах — радісне й величне світло. На розпису, різьбленні, багатьох фігурах.

Не маю тут можливості описати все багатство стародавніх образів. Деякі з XIV століття. Не можу описати й розпису, який сяяв темними і світлими барвами, жовтими і глибоко-синіми. Не можна описати й чудової старої диспропорції фігур олтаря. Про це не можна.

Коли ми вилізли до органа, який матово світився чорним, золотим, трохи іржавим і приглушеною зеленню, ксьондз раптом сказав мені:

— Це що? А от коли з карниза дивитися — голова запаморочиться від краси.

Карниз опоясував зсередини, з трьох боків, увесь храм, висів на висоті метрів вісімнадцяти, мав невеликий схил униз і був завширшки сантиметрів сімдесят.

— Ходімо, — і Леонард Жихович легко переліз через балюстраду хорів, пішов, як по дорозі, по цьому жахові.

«Не дрейф!» — сказав я сам собі і буквально відірвав свою руку від балюстради. А потім уже було байдуже. Я глянув униз, побачив фігурки людей, з мізинець, і фотоапарат відчутно потягнув мене вниз. Ксьондз ішов попереду і давав розумні, повчальні й чіткі пояснення. Він, здавалося, зовсім не думав, що інший може йти цим мостом у пекло зовсім не як дорогою:

— Бачите, волхви! Який колорит!.. А мати божа — це ж чудо! Яка краса! Голова паморочиться!

У мене справді паморочилася голова від «такої краси»! Я намагався тільки гарячково не хапатися за стіну, та це й не вдалось би, бо вона плавно переходила у напівколо склепіння.

Коли я нарешті знову виліз на хори і глянув на маленьких, немов у перевернутий бінокль, людей унизу, я відчув, що ще хвилина, і я стану мокрий, як миша.

— Ну як? — тріумфально спитав Жихович.

— Чудово! — сказав я. — Wunderbar. І часто ви так «развлекаетесь»?

— А що? — невинно сказав він. — Голуб часом залетить, б'ється — не можна ж, щоб розбилася божа істота. Ідеш відчиняти вікно.

— Не можна, щоб розбилася божа істота, це правильно, — сказав я, глянувши вниз.

Коли спустилися вниз, у сонячну напівтемряву, мене все ще ніби похитувало. Колись, підлітком, я зовсім не боявся висоти, міг сидіти на даху п'ятиповерхового будинку, звісивши вниз ноги. Але «до ясної холери», як кажуть поляки, ноги в тридцятивосьмилітнього зовсім не такі, як у вісімнадцятилітнього.

— Що вас ще цікавить? — спитав ксьондз.

— Вітовт Федорович Ольшанський.

— Той?

— Той. Що то був за чоловік?

— Стовп віри. Багато що для неї зробив. Зокрема цей костьол.

— Словом…

— Словом, мало не блаженний.

— Beatus.

— Beatus.

— А що то за легенда про його дружину?

— А, і ви чули? Змова Волюжинича і втеча?

— Легенда широко відома.

— Що ж, невдячна жінка. Як багато з них. Недарма їй біскуп Героним з Кладно докоряв. Втекли, скарб захопивши. Суддя Станкевич (а ви знаєте, тоді суддя часто був і слідчим), середньовічний білоруський Холмс, а він був чоловік на ті часи гуманний, катування, річ тоді звичайну, застосував тільки двічі в житті, а тоді й сам магнат покаявся, що був у гніві.

— Але ж казали…

— І він, і люди на євангелії клялися, що втікачі живі… Шкода, скінчився рід. І останній з них повівся не найкраще. Удівець, діти померли — йому б про бога думати, а він…

— Що він?..

— Злигався з німцями, — коротко кинув ксьондз.

— Як?

— Ну, не з гестапо. Тут шефом штабу Кладзенського округу був такий… а, ну його. Так Ольшанський зв'язався з ними тільки під самий кінець. А тут його камрадами були комендант Ольшан, граф Одельберг фон Вартенбург, та з айнзацштабу Франц Керн. І це гірше, ніж з гестапо.

— Так, у певному розумінні гірше.

— Чому згодилися з моєю думкою?

— Це відомство Розенберга. Грабунок коштовностей. Здобутків людського генія за століття.

— Так. І вже чого вони в Кладзенському окрузі не награбували! Тільки сам Ольшанський цілий був. Аж поки в травні сорок четвертого не почала гуляти за наказом Гиммлера «Kommenda 1005», замазування слідів злочинства, «санітарні акції».

— І що тоді?

— Тоді палац Ольшанського разом зі скарбами згорів. А сам він утік з німцями. З чуток, невдовзі помер… Ну, це він один такий був… А надгробок того Ольшанського — ось він.

На високому, заввишки у два метри, ложі з дуже-дуже рідкісного зеленого мармуру лежав у позі сплячого чоловік у латах. Меч лежав при боці, шолом відкинутий вбік. Могутня постава, широчезні груди, довгі зграбні ноги. Лице мужнє, брови насуплені, губи міцно стиснуті, але якась така складка в цих губах, що не хотів би я мати з ним справу за життя, і добре, що мені це не загрожує. Розсипався розкішний чуб.

І когось мені нагадує ця статуя. З тих, кого бачив у житті. Криштофовича, який врятував мене тоді під Альберцином? Ні, в того лице було м'якшим. Когось з артистів? Габена? Ні, у цього обличчя не таке просте, хоча таке саме суворе. Жана Маре? Схоже. Або когось з історичних осіб? Медічі? Калеоне? А, всі надгробки досить схожі один на одного. Як більшість середньовічних статуй. Незважаючи на деякі індивідуальні риси. Бо замовник або нащадки хотіли бачити в творі, у своїм портреті щось позначене самою епохою.

Ми вийшли. Я глянув на костьольну галерею. Саме в той момент почали м'яко бити дзиґарі.

— Під час війни стояли, — сказав ксьондз. — Але я, прийшовши сюди, вирішив полагодити. А лагодив наш органіст. Механік хоч куди. І навіть календар працює. Ну, про те-се не здогадався. Механізми ж не зовсім ті самі.

1 ... 29 30 31 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний замок Ольшанський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний замок Ольшанський"