Читати книгу - "Кульбабове вино"

— Ану, Джоне, — сказав Дуглас, — гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!

— Дуг… — ворухнулися Джонові губи.

— Заклякни! — звелів Дуглас.

Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.

— Мені треба йти, — прошепотів він.

— Ані руш! Таке правило.

— Та мені ж уже час додому, — не вгавав Джон.

Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на одного. Інші хлопці й собі поопускали руки.

— Гаразд, зіграймо ще раз, — сказав Джон. — Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!

Хлопці кинулися врозтіч.

— Стій!

Хлопці завмерли. Дуглас також.

— Ані руш! — гукнув Джон. — Ні на волосинку! — Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього. — Дуг, інакше нічого не вийде, — мовив він тихо.

Дуглас дивився ген у сутінкове небо.

— Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини! — звелів Джон.

Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.

— Ну, бувай, — сказав Джон.

Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.

Десь далеко загудів паровоз.

Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. «Як це він — біжить, біжить, а все наче на місці? — подумав Дуглас. — Чому не віддаляється?»

А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.

Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатай! Я не хочу цього чути!

Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому здавалося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тільки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла, холодна й важка, наче камінь.

Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він раптом озирнувся на лужки, що лишились позаду.

Там не було ні душі.

У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні постріли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні двері будинків обабіч вулиці — такий собі прощальний вечірній салют.

«Нема нічого кращого за статуї, — думав Дуглас. — Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне — не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то вже нічого з ними не вдієш».

Зненацька його кулак метнувся вгору, наче вистрелений, і люто погрозив лужкам, вулиці, дедалі густішим сутінкам. До обличчя Дугласові прилила кров, очі його палали.

— Джоне! — гукнув він. — Гей, Джоне! Ти мені ворог, чуєш? Ти не друг мені! І не вертайся сюди, ніколи! Забирайся геть! Ти мені ворог, чуєш? Ось ти хто! Все між нами кінчено, ти погань, та й годі, погань! Джоне, ти мене чуєш? Джоне!..

Небо ще дужче потьмяніло, ніби хтось трохи прикрутив донизу ґнота величезної ясної лампи над містечком. Дуглас стояв на веранді, важко сапаючи, губи його тіпалися. Кулак і далі був погрозливо простягнутий в напрямі будинку по той бік вулиці. Дуглас подивився на свій кулак, але не побачив його: він потонув у темряві, і все навколо потонуло.

Потемки піднімаючись нагору, він тільки відчував своє обличчя, але не бачив нічого, навіть власних рук, і знай повторював подумки: «Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його, ненавиджу!.. Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його!..»

Минуло хвилин із десять, поки він помалу добувся в темряві нагору, на верхню площадку сходів…

●

— Томе, — сказав Дуглас, — пообіцяй мені одну річ, гаразд?

— Обіцяю. А що?

— Ти мій брат, і, може я часом буваю лихий до тебе, але ти завжди тримайся мене, гаразд?

— Ти хочеш сказати, мені можна бути коло тебе, коли ви з більшими хлопцями кудись ідете?

— Ну… звісно… навіть і тоді. Але я мав на думці, щоб ти взагалі нікуди не подівся, зрозумів? Гляди не вскоч під якусь машину, не впади десь зі скелі.

— Таке скажеш! Що я тобі — недоумок який, чи що?

— І тоді, як і станеться найгірше й ми обидва постаріємо, десь років у сорок чи сорок п’ять, ми зможемо придбати на Заході золоту копальню, сидіти собі там, палити люльки й відрощувати бороди.

— Бороди! Ох ти ж!..

— От я й кажу, завжди тримайся мене і пильнуй, щоб нічого з тобою не сталося.

— За мене будь певен, — відказав Том.

— Та я не так за тебе турбуюся, — мовив Дуглас. — Більше за те, як бог порядкує світом.

Том на хвильку замислився.

— Ну, не так уже й погано, Дуг, — сказав він зрештою. — Він робить усе, що може.

●

Вона вийшла з ванної, мастячи йодом палець, що його глибоко, майже до кістки, полоснула ножем, відрізаючи собі скибку кокосового торта. Саме в цю мить східцями веранди піднявся листоноша, відчинив двері і зайшов. Двері грюкнули. Елміра Браун аж підскочила.

— Семе! — гукнула вона, махаючи пальцем у повітрі, щоб не так пекло. — Ніяк не звикну, що мій чоловік листоноша. Щоразу як ти заходиш у дім, лякаюся мало не до смерті!

Сем Браун стояв з напівпорожньою поштовою сумкою і збентежено чухав потилицю. Тоді озирнувся на двері, так наче погідний літній ранок нараз затопило туманом.

— Раненько ти сьогодні, Семе, — мовила його дружина.

— Я тільки на хвилину, — відказав він заклопотано.

— Ну, то розказуй, що там сталося. — Елміра підійшла і глянула йому в обличчя.

— Може, й нічого, а може, неабищо. Я оце щойно приніс пошту Кларі Гудвотер, що живе на нашій вулиці…

— Кларі Гудвотер? Он як!

— Та ти не розходься, послухай. То були книжки від фірми «Джонсон — Сміт» з Расіна, що в штаті Вісконсін. Одна з них називається… стривай, пригадаю… — Він наморщив чоло, потім воно розгладилось. — «Альбертус Маґнус», ось як. «Схвалені, перевірені, добротворні й природні єгипетські таємниці, або ж… — Він утупив очі в стелю й провадив, немовби читаючи звідти: — …або ж біла й чорна магія в застосуванні до людей і тварин, що розкриває заборонені відомості та секрети стародавніх філософів»!

— Ти кажеш, це прислали Кларі Гудвотер?

— Поки