Читати книгу - "Коли впаде темрява"

можливостями: Тріша, старша, з циліндром на голові, змахує скрученою з фольги чарівною паличкою над Тімом, кокер-спанієлем; Джена знята, коли стрибає через поливальницю на галявині, її потяг до наркотиків, кредитних карток і старших чоловіків ще далеко за обрієм; Стефані, наймолодша, на окружному конкурсі з граматики, де слово канонада стало її особистим Ватерлоо. На більшості цих фотокарток (зазвичай десь позаду) є Джанет і чоловік, за якого вона вийшла, вони завжди усміхнені, так, ніби поводитись по-іншому забороняє закон.

Тоді одного дня ти робиш помилку, бо озираєшся через плече і робиш відкриття, що дівчатка виросли, а чоловік, за кого вперто боролася, щоб залишатися за ним заміжньою, сидить розчепіривши ноги, бліді, мов риб’ячі черева, ноги, і втупився в смугу сонячних променів і, заради Бога, можливо, йому й даси п’ятдесят чотири в одному з його найкращих костюмів, але, сидячи тут, біля кухонного столу, він виглядає на сімдесят. На сімдесят п’ять, чорти забирай. Він має вигляд того, кого відморозки в серіалі «Сопрано» називали лайном в ополонці.

Вона знову обертається до мийки й делікатно чхає, раз, другий, третій.

— Як вони цього ранку? — питається він, маючи на увазі її носові пазухи, тобто алергію. Відповідь — не дуже гарно, проте, як воно буває, погані речі іноді дарують приємні сюрпризи. Вона тепер не мусить спати з ним, тож їй не треба відвойовувати посеред нбчі свою частину ковдри; вона не чує більше приглушеного пердіння, що інколи проривається, коли Гарві глибше поринає в сон. Влітку вона спить по шість, навіть сім годин, і цього більш ніж вдосталь. Коли настає осінь і він повертається до неї зі спальні для гостей, її сон скорочується до чотирьох годин, та й ті неспокійні.

Якоїсь осені, вона упевнена, він не повернеться. І хоча не скаже цього — аби не вразити його почуття, а вона все ще не бажає вражати його почуття; це те, що тепер заступило між ними кохання, принаймні в її ставленні до нього — вона зрадіє.

Вона зітхає й тицяє руку в повну води каструлю, що стоїть в мийці. Шарудить там.

— Непогано, — відповідає вона йому.

І тоді, якраз коли вона думає (і не вперше) про те, що в житті не залишилося більше несподіванок, нерозпечатаних подружніх глибин, він промовляє незвично легковажним голосом:

— Це добре, Джакс, що ти не спала зі мною цієї ночі. Я бачив поганий сон. Я навіть прокинувся від власного крику.

Вона заціпеніла. Скільки це часу минуло відтоді, як він називав її Джакс, замість Джанет чи Джен? Останнє ім’я вона потайки ненавидить. Воно їй нагадує про ту солодкаво-сиропну актрису, що грала в «Лессі», коли Джанет була ще малою, там хлопчик (його звали, здається, Тіммі, так, Тіммі) весь час то падав у колодязь, то застрягав під скелею, то його жалила змія, і що в нього за батьки були такі, що довіряли життя своєї дитини якомусь коллі?

Вона знову обертається до нього, забувши про каструлю й останнє яйце, що там залишилося, вода в ній вже давно не окріп, охолола. Він бачив поганий сон? Гарві? Вона намагається згадати, чи Гарві взагалі коли-небудь казав, що бачить сни, але марно. Єдине, це якийсь неясний спогад з часів його залицяння, як Гарві каже щось на кшталт — ти мені снилася, — а сама вона, тоді ще така юна, вважає цю його фразу не банальною, а милою.

— Ти — що?

— Прокинувся від власного крику, — повторює він. — Ти мене не чула?

— Ні.

Вона не відводить від нього очей. Дивується, чи він часом з неї не кепкує. Може, це якийсь недолугий вранішній жарт. Але Гарві не з тих, хто жартує. Гумору в нього вистачає тільки на те, щоб розповідати за обіднім столом щось із часів його служби в армії. Вона чула ці історії щонайменше разів сто.

— Я викрикував слова, але насправді не міг їх вимовити. Це було схоже на… ну, не знаю… я не міг ухопити їх губами. Так, ніби мене спаралізувало. І голос в мене звучав нижче. Зовсім несхоже на мій голос. — Він робить паузу. — Я почув, що кричу, і змусив себе замовкнути. Але я увесь трусився і мусив на якийсь час ввімкнути світло. Намагався помочитися, але не зміг. Зараз я, здається, завжди можу помочитися — принаймні трошки, — але сьогодні о другій сорок сім ранку не зміг.

Він мовчки сидить в своїй сонячній смузі. Вона задивилася на танок порошинок у променях. Від них у нього наче німб.

— Що тобі наснилося? — питає вона, і це знову дивно: вперше, либонь, за останні п’ять років, що минули відтоді, як вони до півночі не лягали спати, сперечаючись, залишити собі чи продати акції «Мотороли» (закінчилось тоді тим, що вирішили продати), її цікавило щось таке, що він має сказати.

— Не знаю, чи варто тобі розповідати, — каже він невластивим йому соромливим тоном. Повертається, бере млинок для перцю й починає перекидати його з руки в руку.

— Кажуть, якщо розповісти свій сон, він тоді не здійсниться, — говорить вона, і ось, на тобі, Дивина №2: раптом Гарві набуває значення, того значення, якого не мав для неї вже кілька років. Навіть його тінь на стіні над тостером набуває якогось значення. Він виглядає для мене значущим, міркує вона, але чому? Чому, щойно я подумала про те, що життя стало мізерним, як воно мені здалося вагомим? Зараз ранок, літо, кінець червня. Ми в Коннектикуті. У червні ми завжди в Коннектикуті. Невдовзі хтось з нас піде взяти газету, котра буде розділена на три частини, як Галлія.

— Справді так кажуть?

Він розмірковує, звівши брови (вона мусить їх знову йому повищипувати, вони так дико стирчать, а він ніколи цього не помічає), перекидаючи млинок з руки в руку. Вона хотіла було попросити його перестати це робити, бо її це дратує (так само, як нахабна чорнота його тіні на стіні, так само, як її власне серцебиття, що раптом безпричинно прискорилося), але їй не хочеться відволікати його від того, що відбувається зараз в нього у голові цього суботнього ранку. А тоді він і сам ставить млинок для перцю, що мало б її заспокоїти, але ні, у млинка є своя тінь — вона далеко тягнеться по столу, мов тінь якоїсь завеликої шахової фігури, навіть крихти тостів там відкидають тіні, і вона не має жодного поняття, чому їй мусить бути від цього лячно, але їй лячно. Вона згадує, що сказав Алісі Чеширський Кіт: «Ми тут