Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 242
Перейти на сторінку:
його гуркотом, галасом і вивісками. Завдавши на спину ранець, я застібаю гачки, беру гвинтівку в руки і, зашпортуючись, спускаюся східцями додолу.

На пероні я озираюся; з тих людей, що поспішають повз мене, я нікого не знаю. Якась сестра-жалібниця пропонує мені щось випити. Я відвертаюсь, бо вона по-дурному всміхається, пишаючись важливістю свого вчинку: а гляньте-но, я подаю солдатові каву! Вона гукає до мене: «Друже!» Тільки цього мені ще бракувало!

Біля вокзалу вздовж вулиці шумує річка, біла від піни, бо щойно вирвалась із шлюзів млинової греблі. Поруч стоїть чотирикутна сторожова вежа, побудована хтозна-коли, перед нею зеленіє велика липа, а з-за неї вже насувається вечір.

Колись ми тут сиділи й часто — скільки років уже збігло відтоді? — ходили греблею, вдихаючи прохолодний, застояний дух води у загаті; ми нахилялися над спокійним плесом річки по той бік шлюзів, де опори мосту обкручені витким зіллям і водоростями;

по а в спеку ми сиділи по цей бік шлюзів, милуючись шумовинням і бризками, та правили теревені про наших учителів.

Я йду через міст, дивлюся праворуч і ліворуч; у річці й тепер так само багато водоростей і так само спадає ясний струмінь води; в будівлі вежі, як і колись, жінки голіруч прасують білизну, а жар від прасок лине в розчинені вікна. Вузькою вулицею блукають собаки, перед дверима будинків стоять люди й дивляться на мене, коли я минав їх, такий навантажений і брудний.

У тій кондитерській ми колись їли морозиво й училися курити. На цій вулиці, що пропливає повз мене, я знаю кожний будинок, бакалійну крамницю, аптеку, перукарню. І от я вже стою перед темними дверима із замацаною клямкою, і раптом мені важко підняти руку. Відчиняю двері, прохолода приємно огортає мене, очі майже нічого не бачать.

Сходи риплять під моїми чобітьми. Нагорі прочиняються двері, хтось перехиляється через поруччя і дивиться вниз. Це двері з кухні, там саме смажать картопляники, дух від них заповнює весь будинок, до того ж сьогодні субота й через поруччя перехилилася, певне, моя сестра. Спершу я чогось знічуюсь і якусь мить не підводжу голови, тоді скидаю каску й дивлюся вгору. Справді, то моя старша сестра.

— Пауль! — кричить вона. — Пауль!

Я киваю, ранець застрягає між поруччям, гвинтівка надто важка.

Сестра розчиняє навстіж двері й гукає:

— Мамо, мамо, Пауль приїхав!

Мені несила йти далі. Мамо, мамо, Пауль приїхав!

Я прихиляюся до стіни, стискаючи руками каску й гвинтівку. Тримаю їх міцно, скільки маю сили, але не годен ступити вже й кроку, сходи розпливаються перед очима, я стукаю себе прикладом по ногах і люто зціплюю зуби; після тих сестриних слів я наче втратив тяму, не можу дати собі ради, через силу намагаюся засміятись і щось сказати, але не можу здобутися бодай на слово й так і стою на сходах нещасний, безпорадний, скутий жахливою судомою, а сльози мимохіть невпинно течуть мені по обличчю.

Сестра повертається і питає:

— Та що з тобою?

Насилу я перемагаюсь і дибаю нагору до передпокою. Гвин-тівку ставлю в куток, ранець прилаштовую під стіною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремінь із усім, що до нього причеплено. І враз розлючено кажу сестрі:

— Ти даси мені нарешті носовика?

Вона дістає з шафи хустинку, і я втираю обличчя. Наді мною на стіні висить скляна коробка з барвистими метеликами, що їх я колись наловив.

Раптом я чую материн голос. Він долинає із спальні.

— Мама ще не встала? — питаю я в сестри.

— Вона хвора.

Я іду до матері, простягаю їй руку та як тільки можу спокійно кажу:

— Ось і я, мамо.

Вона тихо лежить у напівтемній кімнаті. Потім боязко питає, і я відчуваю, як її очі пильно мене оглядають:

— Ти поранений?

— Ні, мені дали відпустку.

Мати дуже бліда. Я не зважуюсь увімкнути світло.

— Ось лежу й плачу, — каже вона, — замість того, щоб радіти.

— Ти хвора, мамо?

— Сьогодні я трохи встану, — відповідає вона й звертається до сестри, якій доводиться раз у раз бігати на кухню, щоб не пригоріли картопляники. — Відкрий слоїк із брусничним варенням… Адже ти його любиш? — питає вона в мене.

— Авжеж, мамо, я хтозна-коли його їв.

— А ми ніби відчували, що ти приїдеш, — сміється сестра. — Сьогодні в нас твої улюблені картопляники й тепер навіть із брусничним варенням.

— А сьогодні ж і субота, — кажу я.

— Сядь біля мене, — просить мати.

Вона дивиться на мене. Руки в неї бліді, кволі, а проти моїх зовсім тоненькі. Ми перемовляємося лише кількома словами, і я вдячний матері, що вона мене не розпитує. Та й про що мені говорити? З усього, що могло бути, сталося найкраще. Я живий-здоровий і ось сиджу біля неї. А в кухні — моя сестра, готує вечерю, ще й співає.

— Любий мій хлопчику, — тихо каже мати.

У нашій родині не були заведені всякі пестощі, бідняки до такого не звикли, бо на їхню долю випадає надто багато праці й турбот. Вони дивляться на це інакше, не повторюють без кінця те, що й без слів зрозуміле. Коли моя мати сказала: «Любий мій хлопчику», то цим вона висловила все, на що іншій довелося б витратити хтозна-скільки слів. Я напевне знаю: крім цього слоїка з брусничним варенням, у моєї матері вже багато місяців не було нічого солодкого, вона зберегла його для мене, так само як і вже трохи черстве печиво, що ним вона тепер мене пригощає. Напевне, випадково десь розжилась і зразу відклала для мене.

Я сиджу біля її ліжка, а за вікном, навпроти нас, у садку невеличкого ресторанчика виблискують на деревах коричнево-золоті каштани. Я повільно дихаю і кажу сам до себе: «Ти вдома, ти вдома». Проте відчуваю якусь дивну скутість, я ще не можу до всього призвичаїтись. Ось моя мати, ось моя сестра, ось коробка з метеликами, ось піаніно червоного дерева, та сам я ще не зовсім тут. Між нами якась перепона, її ще треба подолати.

Тож я виходжу до передпокою, беру свій ранець і несу до материного ліжка, а там викладаю все, що привіз: цілу головку сиру, яку роздобув мені Кач, дві пайкові хлібини, три чверті фунта масла, дві бляшанки з ліверним фаршем, фунт смальцю і торбинку рису.

— Візьміть, це вам, мабуть, придасться…

Вони кивають.

— Тут, либонь, із харчами погано?

— Звісно, не дуже добре. А вам на фронті вистачає?

Я всміхаюсь і показую на те, що привіз:

из

— Так багато нам не завжди

1 ... 29 30 31 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"