Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Тієї ночі, коли вони вже поснули, а Джад лежав у ліжку без сну і спокою, вдарив сильний мороз. Піднявся вітрюган, який зривав з дерев останні листочки, тепер нудної коричневої барви.

Вітер розбудив Луїса, і він зіп’явся на лікті, сонний і збентежений. На сходах почулися повільні, важкі кроки. Це Паскоу: він повернувся. Аж тепер. Через два місяці. Зараз відчиняться двері і перед ним постане огидний зогнилий труп. Його спортивні шорти вкриті пліснявою, драглиста плоть відвалюється шматками від кісток, лишаючи по собі діри, мозок остаточно прогнив. Тільки очі лишились живими… пекельно ясними і живими. Цього разу Паскоу не говоритиме, адже його голосові зв’язки надто трухляві, аби творити звуки. Та все буде написано в його очах… І ці очі змусять підкоритися.

— Ні, — видихнув він, і кроки стихли.

Луїс підвівся. Підійшов до дверей і широко розчинив їх: гримаса жаху й рішучості спотворювала його обличчя. Паскоу зараз буде там, зі своїми піднятими руками виглядатиме як давно померлий диригент, готовий покликати до життя перші акорди «Вальпургієвої ночі»[77].

Але за дверима ніц не було, як сказав би Джад. Лише сповнена тиші порожнеча. Луїс повернувся до ліжка і заснув.

21

Наступного дня Луїс зателефонував у відділення інтенсивної терапії в лікарні. Йому повідомили, що Норма все ще перебуває в критичному стані. Однак так завжди говорять про пацієнтів після серцевого нападу перші двадцять чотири години. Луїс отримав оптимістичний прогноз від Вебріджа, лікаря Норми:

— Це не був навіть мікроінфаркт. Не лишилося жодних шрамів. Вона завдячує вам життям, докторе Крід.

На тижні Луїс заскочив до лікарні з букетиком квітів і дізнався, що Норму вже перевели до двомісної палати — хороший знак. Джад сидів поруч із дружиною.

Норма радісно вигукнула, побачивши квіти, і попросила медсестру принести для них вазу. Потім керувала Джадом, щоб той поставив букет у вазу, гарно розрівняв і помістив на комод із дзеркалом у кутку.

— Скільки вже можна над ними чаклувати! — пробурмотів Джад, коли вона вже втретє попросила його переставити квіти.

— Не зубоскаль, Джадсоне, — докорила Норма.

— Як скажеш.

Врешті Норма глянула на Луїса.

— Хочу подякувати за те, що ви зробили, — зі зворушливою сором’язливістю промовила вона. — Джад сказав, що я завдячую вам життям.

— Джад перебільшує, — збентежився Луїс.

— Та не дуже-то й перебільшую, — зиркнув на Луїса Джад, майже посміхаючись. — А тебе мамка не вчила, що не варто нехтувати подяками?

Луїсова мати нічого такого не казала — принаймні він не пригадував. Але добре пам’ятав, як вона казала, що фальшива скромність — крок до гріха гордині.

— Нормо, я з радістю вам допоміг, — відповів Луїс.

— Ти хороша людина, — мовила на те Норма. — А тепер нехай мій чоловік піде з тобою і купить тобі склянку пива. Я дуже хочу спати, але ніяк не можу його позбутися.

Джад піднявся з готовністю:

— Чорт забирай! Сунемо швидше, Луїсе, а то раптом вона передумає.

Перший сніг випав за тиждень до Дня подяки. Ще трішки нападало 22 листопада, однак на свято небо було блакитним, ясним і холодним. Луїс відвіз родину в Бенгорський міжнародний аеропорт, щоб посадити на літак до Чикаго — в гості до батьків Рейчел.

— Це неправильно, — повторила Рейчел уже, мабуть, удвадцяте відтоді, як це питання було порушено місяць тому. — Мені не подобається ідея, що ти блукатимеш тут один як перст на День подяки. Це ж родинне свято.

Луїс переклав Ґейджа, який видавався гігантським у своїй куртці дорослого хлопчика, на іншу руку. Еллі стояла біля одного з великих вікон і дивилася, як злітає гелікоптер Повітряних сил.

— Я взагалі-то не збираюся заливати горе пивом, — мовив Луїс. — Норма і Джад запрошують мене на індичку та всі інші штуки. Дідько, як мені набридло почуватися винним! Мені ніколи не подобалися оті всі колективні збіговиська на свята. Я починаю пити о третій, паралельно дивлячись якийсь футбольний матч, о сьомій уже обпиваюсь і засинаю. А наступного ранку прокидаюся, і здається, що команда чірлідерок витанцьовує в моїй голові якесь божевільне бугі-вугі. От тільки мені не до душі відправляти тебе кудись саму з двома дітьми.

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла вона. — Польоти в першому класі дозволяють відчувати себе принцесою. А Ґейдж усю дорогу спатиме — від Логана до О’Хейра.

— Це ти так думаєш, — зауважив Луїс, і вони обоє розсміялися.

Посадку вже оголосили, і Еллі підбігла до них:

— Мамо, це наш літак! Ходімо-ходімо-ходімо, а то він полетить без нас!

— Не полетить, — запевнила Рейчел, стискаючи в руках посадкові талони. На ній було хутряне пальто. «Правда, хутро штучне, та воно, швидше за все, мало б виглядати як ондатрове», — подумав Луїс. Як би воно там не мало виглядати, Рейчел була в ньому чарівною.

Можливо, ці думки якось відбилися в його очах, бо вона різко обійняла його, ледь не роздавивши Ґейджа між ними. Ґейдж подивився здивовано, але не дуже засмучено.

— Луїсе Крід, я кохаю тебе, — сказала вона.

— Маааа-мо, — Еллі вже згорала від нетерпіння. — Ну ході-і-і-і-мо…

— Гаразд. Поводься добре, Луїсе.

— Таке скажеш, — відповів він, усміхнувшись. — Звісно, я буду обережним. Передавай привіт сімейству, Рейчел.

— Ах, ти… — вона скорчила мармизку. Дурною Рейчел не була і чудово розуміла, чому Луїс пропускає поїздку. — Дуже смішно.

Він спостерігав, як вони піднімаються трапом і зникають з поля зору… до наступного тижня. Луїс відчував, що вже за ними скучив. Підійшов до вікна, де нещодавно стояла Еллі, і простежив, поклавши руки в кишені, як вантажники переносять валізи.

Насправді все було дуже просто. Батькам Рейчел Луїс одразу не сподобався: спершу через те, що народився не в такому багатому районі. Та найгірше, він хотів, аби їхня дочка гарувала разом з ним, коли він вступив до медичної школи, хоча, найпевніше, вилетів би звідти.

Луїс міг би це перетерпіти і, власне, досить успішно терпів. Однак потім сталося те, про що Рейчел не знала і не повинна була дізнатися… точно не від Луїса. Ірвін Ґолдман запропонував йому оплатити весь курс навчання в медичній школі. Та ціна такої «стипендії» (за визначенням самого Ґолдмана) — негайно розірвати заручини з Рейчел.

Луїс був не в тому віці, коли погоджуються на подібні дикі, але дуже мелодраматичні пропозиції (чи то хабарі, якщо називати речі своїми іменами). Подібне, мабуть, прийнятне для тих, кому під дев’яносто. От тільки їм цього ніхто вже не пропонує. По-перше, він був дуже втомленим. Луїс проводив вісімнадцять годин на тиждень на заняттях, двадцять — за підручниками,