Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

А коли натомість Ґолдман зробив свою неймовірну пропозицію, навіть витяг з кишені чекову книжку, як Ноель Кауард[78] в одному зі своїх фільмів, — Луїс просто збісився. Він звинуватив Ґолдмана, що той перетворює дочку на музейний експонат і є самовдоволеним, тупим виблядком. І тільки через довгий час зміг зізнатися собі самому, що сказав те все з полегшенням.

Та вся ця комунікація з приводу характеру Ірвіна, хоч і мала під собою абсолютно реальний ґрунт, була аж надто недипломатичною. Вся схожість на Ноеля Кауарда зникла: розмова перейшла у дуже вульгарне русло. Ґолдман кричав, що як колись іще побачить Луїса на порозі свого дому, то викине його, як паршивого пса. А Луїс порадив Ґолдману взяти свою чекову книжку і засунути собі в дупу. На що Ґолдман відповів, що в його дупі більше розуму, ніж в усьому Луїсові Кріді. А хлопець запропонував на додачу запхати в дупу ще й картку Американського Банку та золоту картку «Американ Експрес».

Звісно, це все не сприяло подальшому налагодженню стосунків.

Врешті-решт Рейчел вдалося їх помирити (попри те, що кожен розкаявся у своїх словах, жоден з них так і не змінив своєї думки про іншого). Звісно ж, більше не було мелодраматичних сцен, не було цього театрального «Віднині в мене нема дочки» і подібних дурниць. Ірвін Ґолдман зміг би, мабуть, пережити шлюб своєї дочки навіть із Почварою з Чорної Лагуни[79]. Однак обличчя, яке стирчало з його комірця в день весілля Луїса і Рейчел, дуже нагадувало маску з єгипетського саркофага. На весілля їм подарували порцеляновий сервіз на шість персон і мікрохвильову піч. Жодних грошей. Поки Луїс навчався в медичній школі, Рейчел працювала продавчинею в магазині жіночого одягу. І до сьогодні знала лише те, що стосунки між її батьками і чоловіком напружені… особливо між Луїсом і татом.

Насправді Луїс міг би злітати з родиною в Чикаго, але його графік передбачав, що повернутися доведеться на три дні раніше за Рейчел і дітей. Не так уже й весело. А до того ж доведеться цілих чотири дні терпіти компанію Імхотепа[80] та його дружини Сфінкса.

Поява дітей трішки пом’якшила стосунки Луїса з тещею і тестем. І Луїс знав: остаточне зближення можливе, якщо він вдасть, що забув той вечір у кабінеті Ґолдмана. Не важить навіть те, що Ґолдман зрозуміє: Луїс лише прикидається. Річ у тім (Луїс усе ж таки наважився зізнатися собі в цьому), що йому насправді не хотілося зближуватися з Ґолдманами. Десять років — це багато. Але недостатньо, щоб забути, як згіркло бренді в роті, коли старий розстібнув піджак і витягнув з кишені кляту чекову книжку. Тоді він навіть пошкодував, що Ґолдман нічого не знав про ночі — тоді їх було лише п’ять, — які Рейчел провела з ним у його злидарській квартирі, і минулі роки цього не змінили.

Звісно, Луїс міг би приїхати, але було краще просто відправити до Ґолдмана дочку, онуків і полум’яний привіт.

Літак «Дельта 727» рушив з місця і повернув на злітну смугу. Раптом Луїс побачив, як з одного вікна Еллі махає йому рукою. Він махнув у відповідь, усміхнувся — і тут хтось, Еллі або Рейчел, підняв Ґейджа до ілюмінатора. Луїс помахав рукою синові, а той попрощався з батьком — чи то малий справді бачив його, чи то просто повторював за Еллі.

— Довези моїх рідних цілими і неушкодженими, — прошепотів він, а потім узяв своє пальто і пішов до паркінгу. Вітрюган тут був таким сильним, що, здавалося, легко міг би зірвати з голови Луїса мисливський капелюх. Чоловік узяв ключі, відімкнув дверцята і глянув угору, коли літак злітав над терміналом — ніс спрямований у листопадову блакить, двигуни гудуть.

Від раптового нападу самотності йому захотілося плакати. І Луїс знову помахав рукою літаку.

Увечері йому все ще було сумно, навіть після вечірніх посиденьок за пивом у Джада й Норми. Дружина Крендала випила келих вина, який лікар Вейбрідж не просто дозволяв, а навіть радив. Сьогодні вони сиділи на кухні, бо на ґанку вже було зимно.

Джад розпалив маленьку грубку «Марек», навколо якої вони повсідалися. Пиво було холодним, атмосфера — теплою. Джад розповідав про те, як двісті років тому мікмаки вигнали з Мічиса британських колоністів. У ті часи індіанці були войовничими, і, додав старий, дехто з сучасних юристів вважає, що вони такими й лишилися.

Вечір був приємним, та Луїс пам’ятав про порожній будинок, який чекав на нього через дорогу. Він перетинав моріжок, прислухаючись до хрускоту снігу під ногами, і раптом почув, як удома задзвонив телефон. Він бігцем кинувся всередину — забіг у двері, зі швидкістю світла перетнув вітальню, збивши на своєму шляху журнальний столик, і залетів на кухню, ковзаючи замерзлими черевиками по лінолеуму, — щоб зняти слухавку.

— Алло?

— Луїсе? — пролунав далекий, але задоволений голос Рейчел. — Ми вже тут. Усе гаразд.

— Чудово! — відповів він і присів поговорити з нею, тим часом думаючи: «Як же сильно мені хочеться, щоб ви були тут».

22

Застілля у Джада і Норми на День подяки було дуже приємним. Опісля Луїс повернувся додому — ситий і сонний. Він піднявся сходами до спальні, заледве усвідомлюючи порожню тишу будинку, скинув мокасини і ліг у ліжко. Була тільки третя по обіді; день за вікном виповнювався шарпким зимовим світлом.

«Я лишень трішки покуняю», — подумав Луїс і миттю провалився в сон.

Його розбудив дзенькіт телефону в спальні. Він намацав його, намагаючись зібратись докупи, бо майже повна темрява надворі його дезорієнтувала.

Він чув, як завиває вітер навколо будинку, слухав слабке, охрипле буркотіння комина.

— Так, — промовив він. Це могла бути Рейчел: знову дзвонила з Чикаго, щоб побажати йому щасливого Дня подяки. Вона дасть слухавку Еллі, і та почне щось торохкотіти, потім телефон опиниться у Ґейджа і малий щось залепече… І як це, хай йому грець, він примудрився заснути, якщо збирався дивитися футбол?

Але це була не Рейчел. Телефонував Джад.

— Луїсе? Лячно тобі си повідати, але ти, певно, маєш велику біду.

Крід відкинув ковдру з