Читати книгу - "Галапагос"

Перуанська хунта оголосила війну під таким офіційним приводом: Галапагоські острови, мовляв, насправді належать Перу, і Перу має намір повернути їх собі.

Тепер ніхто не спромігся б виробити навіть таку зброю, яку мали найбідніші країни мільйон років тому. І не тільки мали, а й весь час використовували. За моє життя не було жодного дня, щоб на планеті десь не точилися принаймні три війни водночас.

А закон природного добору не встигав реагувати на появу нових видів зброї. Жодна самиця, за винятком, хіба, самиці носорога, не могла б народити дитини, стійкої проти вогню, бомб чи куль.

Найбільше, що тут міг зробити за моїх часів закон природного добору, — це створити різновид людей, які нічого не боялись, хоч підстав для страху було більше, ніж достатньо. Я знав кількох таких людей у В’єтнамі там вони були на видноті у всіх. Таким самим був і Ендрю Макінтош.

27

Селіні Макінтош ніколи не судилося знати напевне, що її батько мертвий, аж поки вона сама приєдналася до нього, пройшовши голубим тунелем у потойбічне життя. Все, в чому вона була певна, — це що він вийшов з її номера в «Ельдорадо» й мав якусь розмову в коридорі з Дзендзі Хірогуті, а потім обидва спустилися ліфтом униз. Після цього Селіна вже нічого не чула про жодного з них.

Ось, до речі, історія її сліпоти. Вона мала пігментозний ретиніт, тобто запалення сітківки, — хворобу, викликану дефектним геном, який успадковується по жіночій лінії. Він дістався дівчині від матері, яка мала чудовий зір, але приховала від чоловіка, що є носієм такого гена.

Ця недуга «Мандараксу» також була відома, бо входила до першої тисячі найпоширеніших захворювань, на які страждала гомо сапіенс. «Мандаракс», коли Мері спитає його про це на Санта-Росалії, віднесе цей випадок до тяжких, оскільки Селіна сліпа від народження. Для пігментозного ретиніту, скаже «Мандаракс», син «Гокубі», типовіше, коли його носії іноді років до тридцяти мають добрий зір. «Мандаракс», крім того, підтвердить те, що Мері вже чула від самої Селіни: якщо вона народить дитину, то на п’ятдесят відсотків імовірно, що ця дитина буде сліпа. І якщо вона виявиться дівчинкою, а тоді виросте й сама народить, то знов на п’ятдесят відсотків імовірно, що і її дитина з’явиться на світ сліпою.

Дивовижно, що такі дві досить рідкісні спадкові хвороби, як пігментозний ретиніт та хорея Гентінгтона, могли спричинити лихо першим людським поселенцям на Санта-Росалії, — адже цих поселенців було всього-на-всього десятеро.

Як я вже казав, капітанові пощастило уникнути тієї небезпеки. А Селіна напевне була носієм дефектного гена. Та якби вона й народила дитину, то нині людство, гадаю, було б позбавлене пігментозного ретиніту — завдяки як законові природного добору, так і акулам та дельфінам-косаткам.

Ось, між іншим, як загинув її батько та Дзендзі Хірогуті, поки вона зі своєю Казашкою прислухалася до шуму юрби надворі: обох було вбито пострілами в голову, причому стріляли ззаду, тож вони цього не бачили. І солдатові, що стріляв, теж слід віддати належне за цю дрібну роботу, наслідки якої видно й через мільйон років. Я кажу не про стрілянину, а про те, що солдат проламав задні двері закритого віконницею сувенірного кіоску навпроти «Ельдорадо».

Якби він не вчинив цього зламу, на землі тепер майже напевне не існувало б людських істот. І я знаю, що кажу. Кожен живий нині повинен дякувати Богові, що той солдат був божевільний.

Звали його рядовий Херальдо Дельгадо; він дезертирував із свого підрозділу, прихопивши з собою санітарну сумку, флягу, кинджал, штурмову автоматичну гвинтівку, дві гранати, кілька обойм з патронами тощо. Йому виповнилося лише вісімнадцять, і він був параноїдний шизофренік. Цьому солдатові нізащо не слід було видавати боєприпаси.

Великий мозок сповіщав йому всілякі небилиці: що він — найталановитіший танцюрист у світі, що він — син Френка Сінатри, що людці, які заздрять його танцювальним здібностям, прагнуть розладнати його мозок за допомогою маленьких радіоприймачів, і ще багато чого іншого.

Перед лицем голоду, що насувався на Гуаякіль, Дельгадо вирішив: його головні вороги — це люди з маленькими радіоприймачами. І коли він ламав задні двері того, що колись давно було сувенірним кіоском, то для нього це був уже зовсім не сувенірний кіоск. Ні, для нього це була штаб-квартира Еквадорського фольклорного балету, і вже тепер він, Херальдо Дельгадо, доведе їм, хто найкращий танцюрист у світі!..

Нині в людей також часто трапляються галюцинації, а дехто бурхливо реагує на те, чого насправді не має. Можливо, це спадщина від індіанців каикабоно. Але такі люди нині не мають доступу до зброї, і від них легко відплисти. І навіть коли б вони знайшли якусь гранату, кулемет, кинджал чи іншу зброю, що залишилася від давніх часів, то як би вони нею скористалися, маючи лише плавці та рот?

Коли я був ще малий і жив у Кохосі, мати якось повезла мене в Олбані до цирку, хоч це було для нас дорогувато й батько на цирк дивився несхвальне. Там показували дресированих тюленів та морських левів, які вміли тримати м’яча на носі, дути в ріжок, плескати плавцями на ту чи іншу репліку тощо.

Але їм ніколи не вдалося б зарядити кулемет, чи натиснути на курок, чи відтягти чеку ручної гранати, чи кинути її на якусь відстань і в щось влучити.

А ось як отой недоумок Дельгадо потрапив до армії. Коли з ним розмовляв офіцер-вербувальник, він мав цілком нормальний вигляд і поводився теж нормально, — точнісінько як я, коли мене вербували до морської піхоти Сполучених Штатів. Дельгадо взяли до армії влітку того самого року, коли помер Роп Хепберн, і призначили на короткочасну службу, тісно пов’язану з «Круїзом віку до витоків природи». Його стройовий підрозділ посилено муштрували для того, щоб він бундючно продефілював перед місіс Онассіс та рештою гостей. Солдатам мали дати штурмові гвинтівки, сталеві каски й таке інше — все, крім боєприпасів.

І виявилося, що Дельгадо чудово вміє марширувати, полірувати мідні ґудзики та начищати до блиску чоботи. Але потім Еквадор захитався від економічної кризи, і солдатам видали бойові патрони.

Дельгадо являв собою жахливий приклад швидкої еволюції. А втім, таке траплялося з усіма солдатами. Я сам, коли мене після учбово-тренувального табору морської піхоти відіслали до В’єтнаму й видали бойові патрони, майже нічим не нагадував уже оте безпорадне теля, яким був до армії. І творив я куди гірші речі, ніж Дельгадо.

Так от, кіоск,