Читати книгу - "Галапагос"

Коли Дельгадо визирнув у щілину в дверях, то побачив двох своїх ворогів. Один із них розмахував маленьким радіоприймачем, здатним шматувати його мозок, — так, принаймні, він гадав. Але то був не радіоприймач то був «Мандаракс», а двоє уявних ворогів Дельгадо були Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтош. Вони жваво простували з внутрішнього боку барикади — як і належало гостям готелю.

Хірогуті все ще кипів од люті, а Макінтош жартував з японця, який надто серйозно сприймав життя. Вони саме проходили повз кіоск, де влаштував засідку Дельгадо. Одне слово, він вийшов з передніх дверей і застрелив їх обох на його думку, з метою самозахисту.

Отже, відтепер перед іменами Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтоша я вже не ставитиму зірочок. Я це робив тільки для того, щоб нагадати читачеві, що вони ті двоє з шістьох гостей «Ельдорадо», які загинуть до заходу сонця.

І ось вони вже вбиті, і сонце опускається на світ, у якому мільйон років ч’ому стільки людей вважало, що вижити мають найсильніші.

Дельгадо, той, хто насправді вижив, знову причаївся в кіоску, але тепер він тримав на прицілі задні двері, де сподівався побачити ще ворогів, яких теж слід пережити.

Та з того боку було видно лише шістьох смаглявих малюків — усі дівчатка із явно жебрацькими намірами. Коли ця жахлива озброєна потвора вискочила зі своїм убивчим знаряддям на дівчаток, ті були надто голодні й надто покірні смерті, щоб кудись тікати, Замість цього вони пороззявляли роти, позакочували карі очі й заходилися ляскати руками по животиках, показуючи, які вони голодні, Тоді так робили діти в усьому світі, не лише на цьому задвірку в Еквадорі. Тож Дельгадо пішов собі далі, і його ніколи не впіймали, не покарали, не госпіталізували чи щось іще. Це був тільки один із багатьох солдатів, якими кишіло місто, й ніхто навіть не розгледів до ладу його обличчя, яке, втім, з огляду на каску, розпізнати серед інших таких облич було б нелегко. І Дельгадо, як справжній герой боротьби за виживання, наступного дня зґвалтує жінку й стане батьком однієї з останніх десяти мільйонів — чи десь так — дітей, які ще мали народитися на Південноамериканському континенті.

Після того, як він зник, шестеро дівчаток увійшли до кіоску, шукаючи їжі чи чогось такого, що можна було б виміняти на їжу. Це були сирітки з дуже далекої — аж із-за гір — еквадорської сельви, їхні батьки й матері всі померли від інсектицидів, якими обприскували з повітря ліси, і льотчик, що обстежував місцевість, привіз дівчаток до Гуаякіля, де вони й жебрачили на вулицях.

Ці діти мали переважно індіанське походження, хоч серед їхніх предків були й негри — африканські раби, які ще в сиву давнину повтікали до сельви.

Дівчатка були з племені канка-боно. Вони виростуть на Санта-Росалії, де разом з Хісако Хірогуті стануть матерями всього нинішнього людства.

Але перш ніж опинитись на Санта-Росалії, вони спочатку потраплять до готелю. І солдати та барикади напевно стали б їм у цьому на заваді, коли б рядовий Херальдо Дельгадо не відкрив дівчаткам шлях крізь кіоск.

28

Цим дівчаткам судилося стати шістьма Євами для капітанового Адама на Санта-Росалії. А до Гуаякіля вони не потрапили б, якби не Едуардо Хіменес, молодий еквадорський пілот-дослідник. За рік до того, якраз на другий день після похорону Роя Хепберна, Хіменес летів власним чотиримісним гідролітаком над сельвою; це було біля верхів’я річки Тіпутіні, що несла свої води до Атлантичного, а не до Тихого океану. Він висадив нижче за течією, на кордоні з Перу, одного французького антрополога з речами й провізією і тепер повертався назад. Той француз мав намір розшукати там невловимих канка-боно.

Хіменес летів до Гуаякіля, і його п’ятсоткілометровий шлях пролягав над двома високими й дуже пересіченими гірськими системами. В Гуаякілі він мав узяти на борт двох аргентінських спортсменів-мільйонерів, щоб доставити їх на аеродром галапагоського острова Бальтра, де на них чекало замовлене заздалегідь судно для риболовлі в глибоких водах. І ловитимуть вони не будь-яку рибу, ні. Вони сподівалися спіймати кількох великих білих акул — тих самих створінь, які через тридцять один рік проковтнуть Мері Хепберн, капітана фон Кляйста й «Мандаракса».

Хіменес побачив згори витоптані в мулі на березі річки літери SOS. Він сів на воду й перевальцем, наче качка, доплив літаком до берега.

Там його привітав вісімдесятирічний католик, місіонер-ірландець Бернард Фіцджеральд, який прожив серед індіанців канка-боно півстоліття. З ним були шестеро дівчаток, останні з канка-боно. Це вони під його керівництвом витоптали на березі оті літери.

Отець Фіцджеральд, до речі, мав спільного прадіда з Джоном Ф. Кеннеді, першим чоловіком місіс Онассіс і тридцять п’ятим президентом Сполучених Штатів Америки. Коли б священик спарувався з якоюсь індіанкою, чого він ніколи не робив, то всі нині живі могли б претендувати на те, що в їхніх жилах тече голуба ірландська кров, — якби тепер узагалі хто-небудь на щось дуже претендував.

Нині люди, проживши лише дев’ять місяців, вже не пам’ятають навіть власної матері.

Коли всі навколо потруїлись від обприскування, дівчатка саме сиділи під дахом і співали хором під орудою отця Фіцджеральда. Дехто з жертв іще вмирав, і старий місіонер волів залишитися з ними. А Хіменеса він попросив, щоб той одвіз дівчаток куди-небудь, де про них подбали б.

Отак усього за п’ять годин ці дівчатка потрапили з кам’яного віку у вік електроніки, від прісноводних озер у джунглях до солонуватих боліт Гуаякіля. Вони розмовляли лише мовою канка-боно, яку розуміли тільки останні їхні родичі, що помирали в лісі, а також — це з’ясується згодом — ще один гидкий білий дід у Гуаякілі.

Сам Хіменес мешкав у Кіто, і в Гуаякілі не мав куди прилаштувати дівчаток. Він найняв собі номер у готелі «Ельдорадо» — той самий, де потім житиме Селіна Макінтош із собакою. А дівчаток, за порадою поліції, Хіменес віддав до сирітського притулку поряд із кафедральним собором у центрі міста,