Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Терпкість вишні 📚 - Українською

Читати книгу - "Терпкість вишні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Терпкість вишні" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 57
Перейти на сторінку:
диплома зостанеться тільки два, а як напружитися, то, може, навіть один рік. А після навчання… Болек усміхнувся в передчутті можливостей, які розгорталися перед його неушкодженою прикрим досвідом уявою. Після навчання він заснує власну клініку чудес, де застосовуватиме справжні китайські штучки й повертатиме не тільки надію, а й здоров’я.

Через три з половиною роки Болек розпочав стажування в лікарні — за половину середньостатистичної зарплати він масажував пролежні вмираючим стареньким, відданим під опіку фахівців вразливими родичами, котрі були не ладні дивитися на їхні муки. Через місяць зрозумів, що хоче повернутися до медицини. Хоче лікувати, а не масажувати. Впродовж наступного місяця кинув роботу, подав відповідні документи і в липні склав вступні іспити. Завдяки надлюдській праці примудрився закінчити навчання за п’ять років. Потім заробив стаж і вже півтора року намагається знайти роботу поза «швидкою».

* * *

— Безрезультатно, — додав сам герой оповіді, з’являючись із свіженькою порцією відомих делікатесів.

— А як же спеціалізація? Ти маєш якусь?

— Ні, і саме це є останньою краплиною, що змусила мене викинути на смітник свої рожеві окуляри.

— А чому? — здивувалася Марія. — Ти склав стільки іспитів, то чи не можеш скласти ще один?

— Охоче, тільки спочатку мушу одержати такий шанс. А ситуація виглядає так, що спочатку не було місць на вибраній мною спеціалізації, а цього року немає іспитів. Бо немає фінансування. Тож я чекаю, сам уже не знаю чого. — Він задививсь у вікно, наче звідти мала надійти відповідь, чого він повинен чекати.

— То, може, докінчиш нам про Полуницю? — попросив Травка.

— Гаразд. Минулого тижня Анджей, мій змінник, пригрозив Полуниці, що, коли той ще бодай раз викличе «швидку», його здадуть до витверезника. Там він заплатить двісті злотих і не матиме за що пити цілий місяць. Тоді Полуниця угамувався й перестав дзвонити. А вчора вранці помер під кнайпою.

— Скільки йому було років? — поцікавилася Марія (вона висунула голову з подушок на Травчин заклик).

— Якихось шістдесят, але виглядав він на всі сто.

— А кажуть, що алкоголь консервує.

— Денатурат і подібна гидота — не дуже. — Болек погладив себе по коротко обтятому волоссі. — Тому треба шукати інших способів для продовження молодості.

— Ну що ти, я пожартувала. Просто сумно, що той Полуниця прожив своє життя якось так… абияк.

— Ну власне, — сказала Марія. — Отак поверхнево, без рефлексій.

— Як і вісімдесят відсотків так званих людських істот. Знаєте правило вісімдесят на двадцять?

— Я знаю, — відізвалася Мілена. — Двадцять відсотків суспільства користується вісімдесятьма відсотками всіх засобів і споживає вісімдесят відсотків того, що можна спожити.

— Я згоден, — підтвердив Болек. — І випродуковує вісімдесят відсотків ідей і глибоких роздумів. А решті вистачає тих двадцяти відсотків, що зостаються. Тому випадок Полуниці — не виняток.

— Ти мене тим не потішив, — буркнула Вікі.

— Мене також, — підтримала її Марія. — Це якось без сенсу.

— Що конкретно?

— Ну… життя тих вісімдесяти відсотків.

— А звідки ти знаєш, що твоє життя має сенс? — запитав Болек, не приховуючи понурої усмішки.

— Бо я шукаю цього сенсу. Може, навіть почасти його знайшла… Тобто я знаю, чого хочу. Не хочу у хвилину смерті шкодувати за тим, що замало встигла, — зізналася нам Марія, дуже собою задоволена.

— У хвилину смерті? — пирхнув Болек. — Дівчино, ти маєш вісімдесят відсотків шансів, що у хвилину смерті не встигнеш ні про що подумати! Ну хіба крім своєї торбинки.

Три дні опісля

Сьогодні я почувалася настільки стерпно, що вийшла до крамниці, аби поповнити запаси чаю й «мінералки». На зворотній дорозі знайшла в поштовій скриньці «валентинку». Від Данієля. Прочитала її на сходах. Три речення: «Нелегко зустріти оту Одну-Єдину Особу. Сподіваюся, що мені нарешті вдалося. І Тобі також. — Д.» Ще кілька хвилин я стояла під дверима, охолоджуючи щоки зимною, пофарбованою олійною фарбою стіною. Ще ніхто й ніколи не говорив мені щось таке особисте. І не писав. Я повинна відчути море щастя, але відчуваю лише тягар, що паралізує. Може, це через грип?

* * *

— Ти вже принесла той чай? — вовтузилася під ковдрою Марія. — Я засихаю від спраги.

— Уже запарюю.

— Що це з тобою? — озвалася Мілька. — Ти виглядаєш, наче хтось обдарував тебе честю, якої ти анітрохи не хотіла. Правда, Травко?

— Ну. Мені колись учитель наказав пильнувати клас. Цілих двадцять хвилин. Тоді я відчув страшенний тягар відповідальності. І, напевно, виглядав, як Вишня.

— Ти знову телефонувала додому? — запитала Вікторія.

— Ні, я одержала «валентинку».

— Від Данієля? — здогадалася Мілька.

— Так.

— І що? — допитувався Травка.

— Самі бачите: море щастя.

* * *

А може, я, попри все, закохана? Бо я до кінця й не знаю, в чому це полягає. Усе це кохання. Я прочитала стільки мудрих (і дурних також) порадників, у яких повно посилань на праці із садівництва. Доглядання хирлявої рослинки. Збирання плодів. Захист від морозів. І таке інше. Може, тому я так відповідально ставлюся до стосунків із Данієлем. Намагаюся бути на висоті. Спорудити теплицю, щоб уберегти крихке суцвіття нашої любові. Я так зосереджуюсь на всіх отих обов’язках і загрозах, що вже ні про що інше не думаю. І не відчуваю нічого, крім тягаря.

20.2. Двадцятий день народження Мілени. Святкуємо його в ліжках, ослаблені після грипу.

— А тобі часом не більше? — не повірила Марія. — Ти ж мусила закінчити школу два роки тому.

— Так, але я пішла до неї в шість років. Може, в це важко повірити, але я була досить здібною дитиною.

— Як будемо святкувати? — допитувалася Марія, очікувально дивлячись у наш бік.

— Це ж ти в нас творча особистість, — нагадала їй Вікторія. — То й поворуши мізками.

— Коли я ними ворушу, у мене хлюпає в лобних пазухах. Поза тим, я не маю настрою вигадувати розваги.

— Чим би то цікавим зайнятися? — замислився Травка. — Похід до кнайпи відпадає, бо ми позаростали, як дикі свині.

— Кажи за себе, я роблю депіляцію воском, — озвалася Мілька.

— Може, зіграємо в кості? — тягнув Травка. — Або в карти. Тільки хто їх принесе з моєї кімнати?

— Може, спочатку привітаємо Мільку? — підказала Вікторія. — Можна, я перша? Отож так: бажаю тобі, щоб ти не мусила притягати тих поглядів і світити лампу. А решта може бути по-старому.

Мілена шморгнула носом.

— Кілька змін придалося б. Наприклад, накладні нігті.

Травка з жахом глянув на рожеві Мільчині пазурі.

— Ти хочеш їх видовжити?

— Ні. Я хочу їх позбутися. Вони жахливо затягають колготи, а крім того, я почуваюся, як інвалід. Навіть голову як слід не можу вимити, бо весь час дряпаюся. Такі кігті не на наші умови. Треба мати власну

1 ... 29 30 31 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"