Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці 📚 - Українською

Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці" автора Автор невідомий - Народні казки. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 74
Перейти на сторінку:
і хліб, і до хліба.

Подякував чоловік за столик, пішов під дерево, у тінь, і перевірив, чи справді столик чарівний. Наївся, взяв столик на плечі й повертається додому. По дорозі зайшов у корчму.

Почав корчмар звідувати, що то за столик? Чоловік і похвалився, що столик чарівний. Каже:

— Столику, застелися, хлібику, появися!

І на столі з’явився хліб і всілякі страви.

— Та до сього можна й випити, — каже корчмар. — Даю паленку за так.

Чоловік напився і впав як мертвий. Корчмар покликав майстра і за добрі гроші попросив зробити точно такий столик. Доки чоловік проспався, корчмар зробив підміну.

Прийшов чоловік додому і хвалиться жоні:

— Більше не бідуємо. Вітер дав мені такий дарунок, що до смерті буде нас годувати.

Дав чоловік команду столикові, айбо на ньому нічого не з’явилося. Жона почала сміятися:

— Лише на п’яну голову може таке приснитися, ніби столик годує.

Та чоловік точно пам’ятав, що їв хліб із того столика. «То корчмар мені столик підмінив», — подумав і пішов до корчмаря сважатися.

— Не йди на мене напастю, дурний гою! — почав кричати корчмар.

Розсердився чоловік і каже:

— Дам я на тебе в суд!

— Давай, давай! — сміється корчмар. — Ніби хтось повірить у твої п’яні теревені.

Іде чоловік у вариш і чує на роздоріжжі:

— Куди, ґаздо, йдеш?

— На корчмаря в суд подавати.

— Вижу, що в тебе мало розуму, — каже вітер. — Я тобі додам.

І на дорогу впала торбинка.

— Хіба розум у торбі? — звідує чоловік.

— Се торба чарівна. Треба сказати: «Торбо, розв’яжися, качілко, крутися, і вдень і вночі розуму учи!» Лиш мусиш назвати того, кому розуму додати. Навчений має сказати: «Качілко, вернися, торбо, зав’яжися!»

Чоловік одразу захотів перевірити, що то за торба. Сказав, як його навчив вітер:

— Торбо, розв’яжися, качілко, крутися, і вдень і вночі мене розуму учи!

Як вискочить із торби качілка, як почне чоловіка молотити! Била доти, доки він не крикнув:

— Качілко, вернися, торбо, зав’яжися!

Зрозумів чоловік, що йому із корчмарем робити. Вернувся він у корчму і дав розказ торбі, аби корчмаря розуму вчила. І почала качілка вчити корчмаря. Доки не загойкав:

— Чоловіче добрий, не дай погинути! Вертаю твій столик.

Загнав чоловік качілку в торбу, взяв свій столик і пішов додому. Прожив із жоною в гаразді довгі роки. Коли, бувало, щось не так у нього чи в іншого, то просив торбу додати розуму.

Як чоловік шукав дурніших від себе

Жили раз чоловік і жона, котра була не дуже розумна. Чоловік ходив по роботах і заробляв гроші. Раз він купив свинятко і каже:

— Жоно, помалу годуй свинятко, а потім заріжемо і будемо мати солонину й м’ясо.

Час минав. Жона годувала свинятко і все звідала свого чоловіка:

— Коли вже заріжемо годівника?

— Заріжемо, як прийде білий чоловік, — фіглював чоловік.

Він думав про сніг, про новий рік, а жона не порозуміла.

Все чекала, коли вже прийде білий чоловік.

Одного разу вона увиділа на вулиці мандрівника в білій одежі. Дуже зраділа, вибігла на міст і гойкає:

— Чи ото ви білий чоловік?!

Хитрий вандрівник зрозумів, що жона не повного розуму, і сказав:

— Я, я — білий чоловік.

— Йой, як добре, що ви прийшли. Давно вас чекаємо. У нас є свиня, і мій ґазда сказав, що як ви появитеся в селі, заріжемо свиню. Будьте добрі, поможіть мені зарізати.

Вандрівник зарізав годівника, поносив м’ясо і солонину до хижі. Ґаздиня насмажила свіжатини і гостяться. Як погостилися, жона схопилася і побігла до сусіди:

— Вповім їм, що ми уже зарізали свиню.

Вандрівник мало почекав, а далі спакував солонину і м’ясо у міх і пішов собі путем.

Вернувся ґазда з роботи, а жона нараз похвалилася:

— Ну, приходив білий чоловік, і ми зарізали нашого годівника.

— Як зарізали?! Іду поникати. — І побіг у кутець.

І справді свині нема. Вернувся до хижі, хоче видіти, чи товста солонина:

— Ну, чи красна на нім солонина, ану покажи!

Зайшли в комору — а корито пусте.

— Украв, украв! — закричала жона.

— Коли був тут?

— Пару хвилин перед сим.

Ґазда вискочив із хижі і давай доганяти мандрівника. Біжить путем і дивиться, чи не видно його.

А білий чоловік втямив, що його доганяють, і швидко перемінив піджак, взяв на себе чорний, солонину сховав у кущі і став під тополю.

Коли ґазда приближався, взяв тополю в обі руки і держить.

— Чи ти не видів: ішов сюди білий чоловік?!

– Ішов, ішов. Айбо ти його не догониш, не впізнаєш.

— Та покажи мені, я добре заплачу.

— Бо у мене робота: мушу держати сю тополю. Якщо її лишу, упаде на землю і цілий світ пропаде.

— Я подержу тополю, лиш ти догони білого злодія.

— Ну, держи, держи добре!

І побіг геть.

А ґазда держав тополю до вечора. Як йому надоїло стояти під тополею, сердито закричав:

— Як пропала свиня, хай пропаде цілий світ! — І пустив тополю, а сам впав на землю. Полежав, полежав, і видить, що тополя стоїть, лиш вітер нею колише.

— Тепер я вижу, що не лише моя жона дурна, але і я нерозумний.

Встав і заганьбився.

— Піду світом і не вернуся, доки не знайду дурніших від себе.

Ішов день і ніч, і приходить в одну хащу, де люди рубали дерево на церков. Все вирубують пряме дерево, сажають через інші дерева і так виносять із хащі. Страшно мучаться, бідують.

«Ну, це дурніші від мене», — думає ґазда. Підійшов до людей і говорить:

— Люди чесні, що ви так мучитеся?

— А що робити?

— Не треба саджати кожне дерево через хащу.

— А як треба? Научи нас, і ми тобі добре заплатимо.

Ґазда показав їм, як рубати хащу по порядку.

Дуже зраділи і дали йому сто золотих.

Ґазда подякував і попросив від них ще когута.

Іде далі, іде, іде. Надибав на мале село.

— Тут мало перепочину.

І повернув у перший двір.

— Добрий день.

— Добрий день.

— Чи не прийняли би ви мене на ніч, бо здалеку мандрую.

— Приймемо, чому ні?

Хазяїн тої хижі був староста. Зайшли до хижі, посідали, а наш ґазда держить когута під плечем.

— Що у вас там під піджаком?

— Віщівник.

— Та що знає віщувати?

— Віщує, коли настане день.

— Та ото би нам придалося, бо у нашім селі кожну ніч мусить один чоловік ходити за днем далеко у ліс. Продайте нам сього віщівника.

— Продам, але раз перевіримо його, чи правду віщув.

Полягали спати. Спали до півночі. Лиш раз когут запів.

— Що каже віщівник?

— Каже,

1 ... 29 30 31 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"