Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Я все зробив як слід і був задоволений результатом праці. Човен за розміром перевершував будь-які каное чи піроги, видовбані з цілого дерева, що я бачив у житті. Я стільки витратив на нього зусиль, що тільки й мріяв спустити його на воду. Якби мені це вдалося, я б не замислюючись пустився в мандри, а це ж була цілковито божевільна та нездійсненна ідея.

Та які б знаряддя я не використовував, не міг підтягнути човен до моря. Зараз він лежав за сто ярдів від води, не більше, проте вже з першого кроку мене підстерігали труднощі: щоб дістатися лиману, доводилося волочити судно під гірку. Аби усунути цю перешкоду, я вирішив зрівняти гірку. Я змарнував багато зусиль, та що таке важка праця, коли попереду— примарний порятунок? Коли ж я нарешті зрівняв гірку, виявилося, що все одно не можу зрушити каное з місця — так само, як не міг зрушити байдак.

Помірявши віддаль до води, я постановив викопати довгий рівчак, аби підвести воду до самого каное, коли вже не можу дотягнути каное до моря. Одразу ж узявся до роботи. Спершу треба було прорахувати, якої глибини цей рівчак має бути, якої ширини, на яку віддаль тягнутися. Щойно я здійснив усі необхідні розрахунки, як збагнув, що, маючи лишень пару власних рук, витрачу щонайменше десять-дванадцять років, аби звершити свій задум: берег був високим, його найвища точка здіймалася над водою на двадцять футів. Отож зрештою я змушений був відмовитися від цієї ідеї.

Я був страшенно засмучений, адже тільки зараз усвідомив, як безглуздо починати роботу, не розрахувавши власних сил. Та було вже запізно.

Десь на середині тяжкої праці мене захопили четверті роковини перебування на острові. Я відзначив цей день так само, як і попередні: читав Слово Боже, яке напучувало мене. Змінилося моє ставлення до багатьох речей. На світ я дивився, як на щось віддалене, до якого я не маю жодного стосунку і від якого нічого не очікую; словом, до світу мені немає діла, та й навряд чи колись буде, отож і дивився я на все іншими очима: з цього світу я походив, але втратив із ним зв'язок.

Я позбавлений був усіх спокус і не мав чого прагнути, бо отримав усе, що могло мені зараз принести втіху. Я був володарем земель, імператором цілої країни, яка належала мені. Не було в моїй країні ні заколотників, ні ворогів — нікого, хто б зазіхав на мої володіння. Я міг би вирощувати гори зерна, проте не мав у цьому потреби, тож сіяв лишень стільки, скільки сам міг спожити. На острові водилися черепахи, і час від часу я ловив собі, котру хотів. Тут росли дерева, з яких можна було б збудувати цілий флот кораблів. Щороку на острові родив виноград — я міг робити з нього вино чи сушити родзинки, або ж навантажити ним цілий торговий флот, коли б збудував флотилію.

Цінними були для мене тільки ті речі, які я міг використовувати. Я мав досить їжі та інших дрібниць, які забезпечували мої потреби, то що важило все інше? Якби на полюванні я підстрелив дичини більше, ніж міг сам з'їсти, довелося б віддавати м'ясо псові чи викидати хижакам. Якби я виростив зерна більше, ніж міг спожити, воно б зогнило. Якби я зрубав зайві дерева, вони б трухлявіли на землі, бо дрова мені були потрібні тільки для приготування їжі.

Одним словом, природа навчила мене: все, чим ми володіємо, має цінність, коли ми можемо це використати. Найгірший скнара у світі вилікувався би від скупощів, якби опинився на моєму місці, бо я мав у своєму володінні набагато більше, ніж потребував. Існували які-не-які речі, яких мені бракувало, та насправді то були дрібнички. Я вже згадував, що на кораблі знайшов гроші золотом і сріблом — близько тридцяти шістьох фунтів стерлінгів. На жаль, то був непотріб — я не мав жодної змоги використати його. Іноді мені спадало на думку, що я віддав би пригорщу монет за одну курильну люльку чи за ручний млинок для борошна. Що там довго розводитися — я б віддав усі гроші за насіння ріпи чи моркви з Англії, або за жменю гороху чи бобів, або за пляшку чорнила. Отак монети й лежали у шухляді та вкривалися цвіллю від вогкості у сезон дощів. Навіть якби я мав повну шухляду діамантів, нічого б не змінилося: яка їхня вартість, коли я не можу ними скористатися?

Зараз моє життя впорядкувалось і налагодилося. Найголовніше, заспокоїлася моя душа. Майже завжди до обіду я сідав із великою вдячністю Господу, який накрив мені стіл у дикій глушині. Я навчився цінувати світлі сторони свого теперішнього буття і не нарікати на темні; радіти тому, що мав, і не прагнути недосяжного. Це приносило мені внутрішню рівновагу, якої я не можу висловити. Я б хотів поділитися нею з людьми, які не можуть вдовольнитися дарами, що посилає їм Господь, бо прагнуть чогось, чого Він їм не дав. Душевний неспокій — плід невдячності за те, що маємо.

Тішився я також, коли порівнював своє становище з тим, у якому міг би опинитися. Що було б зі мною, якби Бог не прибив корабля до берега, і я не зміг врятувати з нього зброю і знаряддя, які тепер забезпечували мене харчами?… Цілі дні я малював в уяві страхіття, які могли б трапитися зі мною, коли б я не встиг нічого врятувати з корабля. Тоді б мені лишалося харчуватися рибою та черепахами, та перш ніж я знайшов би їх, я б загнувся з голоду. Якби ж мені й пощастило упіймати козу чи голуба, я не мав би чим порізати м'ясо, і мені довелося б рвати його нігтями та зубами, як дикому звіру.

Видіння, які поставали перед очима, викликали в душі щиру вдячність долі за сьогоднішнє моє існування, хоч яким би складним і сумним воно не було. Я порадив би зважити добре й погане усім, хто раз у раз запитує себе: «Чому ж мені так не таланить?» Нехай згадають, що є безліч людей у набагато гіршому становищі, та й вони б могли опинитися у ще гіршій біді, якби на те була Божа